Історія України (І курс)

Лекція № 25

Тема: «Політика президентів – В. Ющенка та  В. Януковича»

План лекції

1.                Помаранчева» революція. Обрання Президентом України В. Ющенка. Зовнішня та внутрішня політика президента. Криза влади.

2.                Обрання Президентом України В. Януковича. Основні напрямки політики президента В. Януковича. Події кінця 2013 р. “Революція гідності”.

31 жовтня 2004 р. відбувся І тур виборів Президента України. На найвищу посаду у державі претендувала безпрецедентна кількість кандидатів - 24. У другий тур, який відбувся 21 листопада, вийшли 2 кандидати, - В. Ющенко і В. Янукович. Центральна Виборча Комісія оголосила переможцем В. Януковича, який за її даними отримав на 800 тис. голосів більше. Проте представники В. Ющенка опротестували це рішення у Верховному Суді України, який скасував рішення ЦВК і призначив пере голосування II туру на 26 грудня 2004 року. В. Ющенко отримав трохи менше 52 % голосів, а його суперник - В. Янукович - більше 44 %. Такого протистояння та вибуху емоцій, як під час цих виборів, новітня історія України ще не знала. В Києві вібувалися масові акції прибічників В.Ющенка, які носили шарфи, косинки, стрічки жовтогарячого кольору, тому ці події отримали назву "помаранчева революція". В січні 2005 р. відбулася інаугурація Президента України В.Ющенка. 4 лютого 2005 р. Верховна Рада України дала згоду на призначення Прем'єр-міністром Ю.Тимошенко, яка стала першою жінкою, що обійняла цю посаду. Більшість виборців пов'язували великі надії з діяльністю нового уряду. Але згодом загострилися суперечності між оточенням президента і прем'єра, які згодом набули форм відкритого протистояння. В 2008 р. розпочалася світова економічна криза, яка безпосередньо торкнулася України. На світовому ринку різко впав попит на метал, що призвело до згортання виробництва, зростання безробіття. Розпочалися негаразди в фінансовій сфері. Скоротилася видача кредитів, і це позначилося на стані середнього та дрібного бізнесу. Поглиблення економічної кризи викликало у населення країни настрої розчарування та зневіри до заяв та заходів діючої влади. Взаємні звинувачення президента та прем'єра позначилися на міжнародному престижі України. У зовнішній політиці надавав перевагу зближенню з ЄС, НАТО, США. Значно погіршилися відносини з Росією.

У внутрішній політиці — економічна та політична нестабільність. Продовжувала зростати корупція і злочинність. Економічні реформи не проводилися, а постійно точилися суперечки з урядом, Верховною Радою.  На виборах Президента у 2010 р. за його кандидатуру проголосувала невелика кількість виборців, що не дало йому змоги вийти у другий тур виборів. У другому турі виборів Янукович став президентом. Його головний опонент Юлія Тимошенко незабаром опинилася у в'язниці.

Основними завданнями В. Янукович вважав: досягнення політичної та економічної стабільності в державі, проведення економічних і політичних реформ, боротьба з корупцією, встановлення сприятливого інвестиційного клімату, налагодження дружніх відносин з Росією, вступ до ЄС. Перший рік на посту 4 президент почав із формування жорсткої владної вертикалі. Змінивши конституцію, сконцентрував владу у своїх руках. Під нього переформатували парламент. На ключові державні посади призначили переважно вихідців з Донбасу. Країну наскрізь пронизала корупція, нитки якої з усіх сфер тягнулися в адміністрацію глави держави. Згодом в обмін на знижку за газ Янукович підписав з Кремлем сумнозвісні Харківські угоди. Контракт, який продовжує перебування російського флоту у Криму на 25 років. Угоди, які стануть знаковим кроком до майбутньої анексії Криму. Невдоволення населення зростало. Останньою краплею стала відмова від європейської інтеграції. Люди вийшли на вулиці. Країна стала на поріг революції, а рада маріонеток у відповідь ручним голосуванням прийняла "драконівські закони". Згодом у центрі Києва розгорнулася драма, за якою затамувавши подих спостерігав увесь світ.

Лекція № 24

Тема: «Перший президент України – Л. Кравчук. Політика президента Л. Кучми»

План лекції

1.                 Декларація про державний суверенітет України.

2.                 Проведення референдуму та виборів Президента України.

3.                 Початок державотворчих процесів. Заснування Збройних Сил. Державотворчі процеси, соціально-економічні реформи в Україні. Прийняття державної символіки, формування інституту громадянства.

4.      Програма нової соціально-економічної політики Л. Кучми.

5.      Соціально-економічне становище держави.

6.      Вибори до Верховної Ради (1998 р.) та президентські вибори (1999 р.).

7.      Становище України на початку ХХІ ст.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація, яка визначила основні напрямки державотворення, внутрішньої і зовнішньої політики, проголосила повноту і неподільність влади республіки в межах її території, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, освіти, науки, культури; незалежність і рівноправність у міжнародних відносинах, миролюбну зовнішню політику, нейтралітет; рівність усіх громадян перед законом незалежно від походження, соціального й майнового становища, расової та національної приналежності, статі, освіти, політичних і релігійних поглядів. Спроба союзного керівництва на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим покласти край «параду суверенітетів» і зберегти СРСР шляхом підписання нового союзного договору виявилася невдалою. Референдум 17 березня 1991 р. засвідчив підтримку більшістю населення України державного суверенитету республіки (80,2%) і оновлення СРСР (70,2%).

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, проголосивши Україну незалежною демократичною державою. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, 90,3% учасників якого підтвердили Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбулися перші вибори президента України, у яких переміг Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук (61,6% голосів). 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі неподалік від Мінська президент України Л. Кравчук, президент Росії Б. Єльцин, Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич констатували розпад СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті декларацію про утворення СНД підписали Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан і Україна. 25 грудня 1991 р. М. Горбачов оголосив про свою
відставку з посади Президента СРСР. СРСР юридично припинив своє існування.

З перших днів незалежності Верховна Рада України почала активну законотворчу діяльність, затвердивши державні символи — прапор, герб і гімн (1992 р.), прийнявши закони «Про громадянство України» (1991 р.), «Про збройні сили України» (1991 р.). Єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України (ст. 75), яка обирається громадянами терміном на п’ять років (450 депутатів). Парламентські вибори в Україні відбулися в 1990 р. (голова ВР — І. Плющ). Вищим органом виконавчої влади є уряд — Кабінет Міністрів України (ст. 113). За роки незалежності склад керівництва Кабінету Міністрів змінювався 16 разів: В. Фокін (1991—1992 рр.), Л. Кучма (1992—1993 рр.). Главою держави є Президент України (ст. 102), який обирається громадянами терміном на 5 років.

3 вересня 1993 р. підписав Масандрівські угоди, які стосувалися подальшої долі розміщених на території України ЧФ та ядерної зброї. Після того погодився на дострокові вибори глави держави (призначені на липень 1994). У першому турі набрав найбільшу кількість голосів серед інших кандидатів, але в другому програв Леоніду Кучмі. Українським урядам довелось вирішувати відразу декілька завдань: виведення економіки з кризи, здійснення соціально-економічних реформ, проведення структурної перебудови економіки, включення економіки України у світове господарство. У першій половині 1990-х рр. реформи не дали відчутних результатів: спад промислового і сільськогосподарського виробництва продовжувався, валовий національний продукт скоротився на 44%, національний дохід — на 54%, приватизація державної власності відбувалася повільно, енергетична криза призвела до перебоїв із постачанням електроенергії, темпи інфляції були найвищими у світі (гіперінфляція). 14 січня 1994 р. у Москві, всупереч ратифікованому Верховною Радою 18 листопада 1993 р. Лісабонському протоколу (СНО-1), яким передбачалося поступове скорочення стратегічних ядерних озброєнь розташованих на території України, самочинно прийняв рішення підписати «Тристоронню заяву» президентів України, США та Росії щодо негайного вивезення всієї української ядерної зброї до Росії (яке завершилося вже 1 червня 1996), причому без будь-яких конкретних гарантій безпеки та документально зафіксованих фінансових компенсацій.

У жовтні 1994 р. Президент проголосив новий курс соціально-економічної політики, головною метою якого було рішуче прискорення ринкових стосунків в українській економіці. Президентська програма містила 6 основних напрямів: 1 - лібералізація оподаткування, створення дієвої банківської системи, ліквідація платіжної кризи; 2 - прискорене проведення приватизації, передача більшості управлінських функцій регіонам; 3 - пріоритет в розвитку наукоємких і високотехнологічних галузей економіки; 4 - проведення радикальної земельної реформи, передача землі тим, хто її обробляє; 5 - створення відкритої економіки і входження України в світову спільноту, співпрацю з Міжнародним валютним фондом, активне залучення в країну іноземного капіталу; 6 - визнання неможливості поліпшення матеріального положення населення коштом держави і створення умов для розширення комерційної діяльності громадян України. Ухвалення такої програми викликало активний опір лівої більшості у Верховній Раді, і далеко не всі пункти програми можна було реалізувати в повному об'ємі. Почався тривалий процес політичної конфронтації між Президентом і Верховною Радою, який не сприяв швидкому і цілеспрямованому проведенню радикальних реформ в Україні. Частим явищем стала зміна прем'єр-міністрів, що призначаються Президентом, що свідчило, з одного боку, про нестабільність політико-економічної ситуації в країні, а, з іншого боку, про прагнення Президента самому робити вирішальний вплив на хід політичних, економічних і соціальних процесів в країні. Як у калейдоскопі мінялися голови Кабінету Міністрів України (В. Масол, Є. Марчук, П. Назаренко, В. Пустовойтенко, В. Ющенко і ін.), так і не встигнувши практично реалізувати свої уявлення про подальший розвиток країни. Але розвиток відбувався, і йшов у бік ринкової економіки. Правда, назвати це реформування цивілізованим і демократичним було не можна. Величезна кількість підприємств приватизовувалася найближчим оточенням Л. Кучми, та і сам Президент не залишався в осторонь від цього процесу. З'явилися нові політико-економічні клани (у Києві, Дніпропетровську, Донецьку), які ставали реальними "господарями" в Україні. Ще в більшій мірі посилився процес зрощення політичної і економічної верхівки країни з кримінальними структурами, що прагнула до легалізації своєї діяльності.

Разом з тим, відбувалися і певні позитивні зміни. На початок 1995 р. удалося зупинити інфляцію на відмітці 12 %, що означало подолання кризових процесів в економіці України. До 1997 р. рівень інфляції в Україні склав всього 2 %. Значно знизилися темпи падіння промислового виробництва. Так, якщо в 1995 р. зниження склало 11,5 %, то вже в 1996 р. - тільки 5,1 %. І ця тенденція набувала цілком сталого характеру. У вересні 1996 р. була запроваджена національна грошова одиниця - гривня, яка відрізнялася достатньою стабільністю і надійністю. Росли об'єми капіталовкладень, почався процес стабілізації фінансової системи, дещо зросли надходження до державного бюджету, збільшився зовнішньоторговельний оборот країни. Україна активно розвивала багато конкурентоздатних галузей: літакобудування, ракетно-космічна техніка, важке машинобудування, кольорова і порошкова металургія, створення інформаційних систем, матеріали надпровідники, та ін. Проте важливо відзначити ту обставину, що реформування економіки здійснювалося, перш за все, на користь української олігархії, тоді як більшість населення країни як і раніше залишалися на межі бідності. Середньомісячний прибуток на душу населення складав в Україні 15 дол. США, тоді як цей показник в Польщі дорівнював 150 дол., в Туреччині - 300 дол., в Словенії - 400 дол., в США - 1500 дол.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України, які зафіксували значні зміни в новому складі народних депутатів. Найбільшу кількість місць в парламенті отримали наступні партії: КПУ - 25,4 %, Народний Рух - 10,2 %, Народно-демократична партія - 6,8 %, об'єднання "Громада" - 5,1 %, "Партія зелених" - 4,6 %, СПУ і СДПУ(О) - по 3,9 %>, Аграрна партія - 1,7 %. Крім того, 30,3 % депутатів залишалися поза всякими політичними партіями. Хоча ліві сили і зберегли в парламенті більшість, воно вже не було таким міцним, як раніше. Все частіше з найважливіших питань політичного і економічного життя в країні ліві не отримували підтримки більшості у Верховній Раді. На президентських виборах 1999 року, не маючи серйозних конкурентів, впевнену перемогу знову отримав Л. Кучма.

У 2002 р. Президент виступив з новою програмою, яка націлювала Україну на вступ в ЄС. Перш за все, підкреслювалися успіхи України, досягнуті до 2000 року. Повністю припинилося падіння в промисловому і сільськогосподарському виробництвах. Більш того, в 2000 – 2002 рр. відбувалося значне зростання в економічних показниках країни. Здійснилася реальна зміна форм власності.

Лекція № 23

Тема: «Соціально-економічне становище України в 60-70-ті рр. Політика «перебудови» М. Горбачова»

План лекції

1.                 Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні (середина 1960 – початок 1980-х рр.). Кадрові зміни в політичному керівництві УРСР. Конституція УРСР 1978 р.

2.                 Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Тенденції розвитку соціальної сфери.

3.                 Культура і духовне життя. Русифікація. Опозиційний рух.

4.                 Початок «перебудови». Чорнобильська катастрофа.

5.                 Загострення соціально-економічної кризи. Фінансове становище та рівень життя населення.

6.                 Спроби політичних реформ. Перші альтернативні вибори до Верховної Ради.

7.                 Зростання соціальної та національної активності українського суспільства наприкінці 1980-х рр. Загальноукраїнський страйк шахтарів.

Період 1964—1985 рр. в історії СРСР і УРСР дістав назву «застій». Генеральними секретарями ЦК КПРС у період «застою» були Л. Брежнєв (1964—1982 рр.), Ю. Андропов (1982—1984 рр.), К. Черненко (1984—1985 рр.). Першими секретарями ЦК КПУ були П. Шелест (1963—1972 рр.), В. Щербицький (1972—1989 рр.). У керівництві УРСР існували дві лінії – націонал-комуністична (автономістська) представником якої був П. Шелест і проімперська (централістська), представником якої був В. Щербицький. П. Шелест відстоював економічні інтереси України, підтримував розвиток української мови й культури, сприяв збереженню українських історичних і культурних пам’яток, став ініціатором запровадження Шевченківської премії. В. Щербицький підпорядковував економічні інтереси України союзним потребам, сприяв русифікації, боровся з дисидентським рухом, намагався приховати Чорнобильську катастрофу, але сприяв технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР, розвитку культури та спорту. У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — нова Конституція УРСР (конституції «розвинутого соціалізму»). УРСР залишалася союзною республікою у складі СРСР. Формально вища законодавча влада в УРСР належала Верховній Раді, вища виконавча влада — Раді Міністрів, а фактично перебувала в руках Комуністичної партії, «керуючої сили» радянського суспільства, яка визначала внутрішню й зовнішню політику держави. За Конституцією УРСР мала право на самовизначення, аж до можливості виходу із СРСР, однак механізм реалізації такого права не був визначений.

 Основні прояви кризи «застою» в УРСР:

·                    Екстенсивний шлях розвитку економіки, повільне запровадження нових технологій, висока енергоємність і матеріалоємність продукції, невисока якість і дефіцит більшості товарів, продовольча криза.

·                   Недієздатність законодавчих органів влади, «старіння» керівництва, корупція у вищих ешелонах влади, репресії проти дисидентів, суперечлива зовнішня політика.

·                   Звуження сфери функціонування української мови, здійснення русифікації, посилення ідеологічного контролю над наукою, літературою і мистецтвом, звинувачення інтелігенції у «націоналізмі» й «антирадянщині».

·                   Розходження між ідеологічними догмами й реаліями життя, усвідомлення населенням неможливості побудови комунізму, поширення дисидентських настроїв у суспільстві, посилення ідеологічного тиску на суспільство.

·                   Поява подвійної моралі, незаконні привілеї адміністративно-бюрократичного апарату, процвітання корупції та тіньової економіки, зростання кількості господарчих злочинів, поширення пияцтва та алкоголізму.

З приходом до влади Л. Брежнєва була здійснена спроба економічних реформ, що дістали назву «косигінських» за прізвищем Голови Ради Мінстрів СРСР О. Косигіна. Програма реформ передбачала: зростання капіталовкладень у сільське господарство, планування заготівлі сільськогосподарської продукції на тривалу перспективу, підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, затвердження гарантованої оплати праці колгоспникам за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів, запровадження меліорації земель, механізації та хімізації сільського господарства; ліквідація раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління через союзні та союзно-республіканські міністерства, удосконалення системи планування, забезпечення сталості планових завдань, розширення господарської самостійності підприємств, скорочення кількості планових показників, запровадження госпрозрахунку, оцінювання господарської діяльності підприємств за обсягом реалізованої продукції, посилення стимулювання виробництва, створення фондів матеріального заохочення робітників і службовців.

Основні досягнення культури:

·                   Реформа освіти забезпечила перехід до загального обов’язкового навчання, поліпшення матеріального й методичного забезпечення шкіл, запровадження нових дисциплін. Збільшилася кількість профтехосвітніх і вищих навчальних закладів.

·                    Центром наукових досліджень залишалась АН УРСР, успішно працювали Інститут електрозварювання (Б Патон), Інститут проблем матеріалознавства (І. Францевич), діяльність яких спрямовувалася на потреби ВПК. Інститут історії завершив видання багатотомної «Історії Української РСР» і «Історії міст і сіл України» (П. Тронько). Також працювали М. Боголюбов (математична фізика), В. Глушков (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика).

·                   У літературі панував метод «соціалістичного реалізму», на позиціях якого залишалися М. Бажан, М. Стельмах, О. Корнійчук. Паралельно існувала «справжня» література, представниками якої були О. Гончар (роман «Собор»), Л. Костенко (поетична збірка «Над берегами вічної ріки», роман у віршах «Маруся Чурай»), І. Драч (поетична збірка «Корінь і крона»), В. Стус (поетична збірка «Дорога болю»).

·                   У музичному мистецтві зберігали національні традиції державний хор ім. Вірьовки, хорова капела «Думка», ансамбль танцю ім. П. Вірського, творчо працювали композитори П. Майборода, О. Білаш, В. Івасюк.

·                   Головними кіностудіями були Київська кіностудія ім. О. Довженка, Одеська кіностудія, студія «Укртелефільм». Засновниками українського поетичного кіномистецтва стали режисери Ю. Іллєнко («Криниця для спраглих»), І. Миколайчук («Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ»), С. Параджанов («Тіні забутих предків»), Л. Осика («Камінний хрест»).

·                   Найвидатнішими представниками образотворчого мистецтва були скульптор І. Гончар (пам’ятник Т. Шевченку в Яготині), художники Т. Яблонська, М. Дерегус, А. Горська, О. Заливаха. Головною темою їх творчості стала природа рідної землі й доля простої людини.

Основні течії опозиційного руху в Україні:

·                   Національно-визвольна (В. Мороз, Л. Лук’яненко) хотіли відновлення незалежності України, вільного розвитку української мови й культури.

·                   Правозахисна (П. Григоренко, В. Чорновіл, М. Руденко) – дотримання в СРСР прав і свобод людини, ознайомлення громадськості з Декларацією прав людини, сприяння виконанню Гельсінських угод.

·                   Релігійна (В. Романюк, Й. Тереля, Г. Вінс) – забезпечення свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій (УГКЦ, УАПЦ).

Методи боротьби дисидентів:

·                   Публікація та поширення матеріалів, що викривали і засуджували політику радянського режиму (випуск нелегальної літератури «самвидав», «тамвидав»)

·                   Листи-протести до керівних органів СРСР і УРСР з критикою арештів інтелігенції, масові заходи (щорічні заходи вшанування пам’яті Т. Шевченка та ін.)

·                   Акції солідарності з іншими народами, що постраждали від тоталітарних режимів (з народом Чехословаччини після введення у країну радянських військ 1968 р.).

·                   Створення правозахисних організацій (Українська Гельсінська група (1976 р.)).

Активізація дисидентського руху викликала репресії з боку радянського керівництва. У 1972 р. в Україні було заарештовано понад 100 правозахисників (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, І. Дзюба). У 1977 р. було заарештовано й засуджено на термін від 10 до 15 років керівників УГС (М. Руденка, О. Тихого), а до 1980 р. — більшість членів УГС. У таборах загинули В. Стус, Ю. Литвин, О. Тихий.

Період 1985—1991 рр. став останнім в історії СРСР і УРСР. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М. Горбачов, за ініціативою якого в СРСР почалася «перебудова». «Перебудова» — курс на системну модернізацію радянського суспільства, проголошений новим керівництвом КПРС на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС і підтверджений на ХХVІІ з’їзді КПРС (1986 р.). Перебудова передбачала докорінні зміни в економічному, політичному й культурному житті суспільства: прискорення соціально-економічного розвитку, демократизацію суспільства, розширення
гласності, підвищення рівня життя народу, проголошення «нового мислення» у міжнародних відносинах, припинення «холодної війни».

Початок перебудови в Україні збігся з аварією на ЧАЕС (26 квітня 1986 р.). Від аварії постраждали 3,5 млн. чол., 73 тис. стали інвалідами. Влада прагнула приховати сам факт аварії. Перебудовчі процеси в Україні гальмувалися партійним керівництвом на чолі з першими секретарями ЦК КПУ В. Щербицьким (1972—1989 рр.), В. Івашком (1989—1990 рр.), С. Гуренком (1990—1991 рр.), які на словах декларували відданість «перебудові», а фактично чинили спротив горбачовському курсу. Прагнення відмежуватися від перебудовчих процесів призвело до падіння авторитету Компартії України серед населення.

«Перебудова» почалася з економіки. Економічні реформи, які проводилися під гаслом «прискорення» соціально-економічного розвитку, передбачали перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання, підвищення продуктивності праці на основі запровадження досягнень НТР, удосконалення методів управління господарством. З метою впровадження курсу на «прискорення» партійно-державне керівництво СРСР і УРСР прийняло постанови «Про боротьбу з алкоголізмом та його негативними наслідками» (1985 р.), «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни» (1986 р.), «Про основні напрями розв’язання житлової проблеми» (1986 р.), «Про заходи щодопосилення боротьби з нетрудовими доходами» (1986 р.), закони СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» (1987 р.), «Про державне підприємство» (1987 р.), Закон УРСР «Про економічну самостійність» (1990 р.). Реформування економіки проявилося у реорганізації управління господарством на принципах госпрозрахунку, наданні підприємствам самостійності, самоуправління й самофінансування, запровадженні орендних і кооперативних форм господарювання, створенні асоціацій, малих підприємств і спільних підприємств з іноземними фірмами. Спроби економічних реформ виявилися невдалими. Реформування політичної системи проявилося в реабілітації та звільненні всіх політв’язнів (1988 – 1990 рр.), проведенні виборів народних депутатів СРСР на альтернативній основі (1989 р.), скасуванні статті 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС у державі й суспільстві (1990 р.), запровадженні посади президента (1990 р.). Спроби політичних реформ привели до підриву монополії КПРС на владу, формуванню багатопартійності, зростання політичної активності населення.

«Перебудова» сприяла активізації національно-визвольного руху, який проявився у боротьбі за звільнення політичних в’язнів, відновлення статусу української мови, відродження суверенітету України, у формуванні національних громадських організацій і політичних партій, проведенні мітингів, демонстрацій, акцій протесту. Виникли національно-демократичні та неформальні громадські організації, незалежні від офіційної влади: Український культурологічний клуб (1987 р.), правозахисна організація Українська Гельсінська спілка (1988 р.), Українська студентська спілка (1989 р.), історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (1989 р.), екологічна організація «Зелений світ» (1989 р.). Першою масовою опозиційною організацію став «Народний рух України за перебудову» (НРУ, 1989 р.) на чолі з І. Драчем, який об’єднав представників різних політичних сил, що ставили собі за мету створення незалежної української держави. Утворилися перші політичні партії: Українська християнсько-демократична партія (УХДП, 1989 р.), Українська республіканська партія (УРП, 1989 р.), Народна партія України (НПУ, 1989 р.), Українська національна партія (УНП, 1990 р.), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ, 1990 р.), Соціалістична партія України (СПУ, 1990 р.). Формуванню багатопартійної системи сприяли скасування статті 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС у суспільстві (1990 р.), розкол КПУ й створення Демократичної платформи, яка перетворилася на Партію демократичного відродження України (ПДВУ, 1990 р.). Вибори до Верховної Ради України 1990 р. продемонстрували ослаблення авторитету КПУ й посилення впливу опозиції, яка, об’єднавшись у Демократичний блок, одержала майже третину депутатських мандатів. Головою Верховної Ради УРСР був обраний Л. Кравчук. Відродилися такі форми боротьби як мітинги, демонстрації, акції протесту («мітингова демократія»). 1988 р. мітинг у Львові, перша екологічна демонстрація й мітинг у Києві. Від Івано-Франківська через Львів до Києва протягнувся «живий ланцюг» (1990 р.) з нагоди відзначення роковини Акта злуки УНР та ЗУНР, учасники якого вимагали незалежності України. У Києві відбулася акція голодування студентів (1990 р.), які вимагали відставки Голови Ради Міністрів УРСР і задоволення ряду політичних вимог, зокрема надання конституційної сили Декларації про державний суверенітет України. На шахтах Донецького і Львівсько-Волинського вугільних басейнів спалахнув масовий шахтарський страйк (1989 р.), учасники якого поряд з економічними вимогами висували й політичні.

Лекція № 22

 Тема: «Політико-ідеологічна реакція.  Соціально-економічне становище України в 50-ті р. Відлига»

План лекції

1.                Адміністративно-територіальні зміни. Зовнішньополітична діяльність УРСР.

2.                Відбудова промисловості. Голод в Україні 1946–1947 рр.

3.                Радянізація західних областей України. Боротьба ОУН та УПА.

4.                Розгортання ідеологічних кампаній.

5.                Лібералізація суспільно-політичного життя УРСР в середині 1950-1960-х рр.: припинення масових репресій, реабілітація.

6.                Зміни адміністративно-територіального устрою УРСР. Зміни в промисловості та сільському господарстві, соціальній сфері. Реформування управління економікою.

7.                Виникнення руху «шістдесятників», дисидентського руху наприкінці 1950 – початку 1960-х рр.

Перемога СРСР у Другій світовій війні створила умови для розширення його кордонів на заході, що призвело до завершення об’єднання українських земель. Польща, Чехословаччина, Угорщина й Румунія визнали зміни своїх кордонів на користь СРСР. Нове розмежування кордонів супроводжувалося депортацією значної частини населення. У 1944—1946 рр. із Галичини, Волині, Рівненщини до Польщі було переселено близько 1 млн поляків, з Польщі до України переїхало 520 тис. українців. У квітні — липні 1947 р. польський уряд провів операцію «Вісла», у ході якої близько 150 тис. українців, що проживали у прикордонних з УРСР районах Холмщини та Лемківщині, були примусово виселені на Захід і Північ Польщі. Зростання авторитету України в світі виявилося в поверненні її як суб’єкта міжнародного права на міжнародну арену. 26 квітня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско УРСР увійшла до складу Організації Об’єднаних Націй як член-засновник. 29 липня — 15 жовтня 1946 р. делегація УРСР на чолі з міністром закордонних справ Д. Мануїльським узяла участь у Паризькій мирній конференції й 10 лютого 1947 р. разом з іншими союзними державами підписала мирні договори з Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР схвалила четвертий п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 рр. Він передбачав менше ніж за п’ять років відбудувати зруйновані райони країни, відновити й навіть перевищити довоєнний рівень промислового та сільськогосподарського розвитку. Відбудова здійснювалася централізовано за чітким державним планом. Пріоритетом вважалась відбудова важкої промисловості (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства. Вагома роль належала адміністративно-командній системі, яка давала змогу за короткий час мобілізувати й зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певному об’єкті. Відбудові допомагала ідеологія, яка знаходила свій вияв у соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів. Відбудовчий процес було ускладнено голодом 1946 – 1947 рр., причинами якого були несприятливі кліматичні умови (посуха, неврожай), скорочення посівних площ, поголів’я худоби, нестача техніки й робочих рук унаслідок війни, вивезення хліба за кордон та політика сталінського керівництва, яка вимагала виконання постраждалими областями планів хлібозаготівель і проводило репресивну політику проти селян. Успіхи відбудови дозволили у 1947 р. скасувати карткову систему та провести грошову реформу.

У другій половині 1940-х — на початку 1950-х рр. відновилася радянізація західноукраїнських земель, сутність якої полягала в уніфікації соціально-економічного, політичного й культурного життя Західної України у відповідності до норм, виробленими радянським режимом у Наддніпрянській Україні. Складовими стали індустріалізація, колективізація, «культурна революція». Радянізація проходила в умовах запеклої боротьби. Органи НКДБ і НКВС застосовували масові репресії, жертвами яких стали 500 тис. чоловік, та депортації в східні райони СРСР, у ході яких було виселено понад 200 тис. чоловік. У 1946 р. на Львівському соборі було «самоліквідовано» Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ). Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем розгорнула широкомасштабну партизанську боротьбу проти органів радянської влади на західноукраїнських землях, у ході якої загинуло понад 30 тис. цивільних громадян і військовослужбовців. У 1950 р. головнокомандуючий УПА Р. Шухевич загинув у бою під Львовом, однак збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до 1954 р.

Розвиток культури в повоєнні роки мав суперечливий характер. Сталінська система намагалася загнати науку, літературу й мистецтво в жорстокі ідеологічні межі з метою встановлення контролю над духовним життям радянського суспільства. Наступ сталінізму на культуру отримав назву «ждановщина» за ім’ям секретаря ЦК ВКП(б) О. Жданова. «Ждановщина» виявилася у звинуваченні української інтелігенції в «космополітизмі» й «низькопоклонстві перед Заходом», переслідуванні вчених (генетики І. Поляков, М. Гришко, С. Делоне), письменників (О. Вишня, «Мисливські усмішки»; В. Сосюра, «Любіть Україну»; Ю. Яновський, «Жива вода»), композиторів (К. Данькевич, опера «Богдан Хмельницький») і завдала величезного удару по розвитку української культури.

Період 1953 – 1964 рр. в історії СРСР і УРСР отримав назву «відлиги». Після смерті генсека ЦК КПРС, Голови Ради Міністрів СРСР Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. Першими секретарями ЦК КПУ в період «хрущовської відлиги» були О. Кириченко (1953 – 1957 рр.), М. Підгорний (1957 – 1963 рр.), П. Шелест (1963 – 1972 рр.). Нове керівництво СРСР і УРСР взяло курс на десталінізацію – поступову відмову від крайніх проявів сталінського тоталітарного режиму й лібералізацію суспільно-політичного життя.

Прояви десталінізації в Україні:

·                   У 1956 р. М. Хрущов виступив на закритому засіданні ХХ зїзду КПРС із доповіддю «Про культ особи Й. Сталіна та його наслідки», де навів факти зловживань і фальсифікації судових справ у відношенні партійних, військових, наукових діячів.

·                    У 1956—1959 рр. було виправдано 250 тис. чол., переважно посмертно, з таборів ГУЛАГу було звільнено майже 65,6 тис. чол.

·                   Чеченцям, інгушам, балкарцям, калмикам було дозволено повернутися в рідні місця.

·                   У 1957 р. були створені територіальні органи управління промисловістю — ради народного господарства(раднаргоспи). Під контроль Ради Міністрів УРСР перейшло 97% підприємств.

·                   Розширилися права республік у формуванні свого бюджету, питаннях використання капіталовкладень, матеріально-технічного постачання, збуту продукції, будівництва.

·                   Зросла частка українців у партійному й державному апараті СРСР і УРСР.

·                   Припинилися масові репресії, була ліквідована система ГУЛАГу.

·                   Почалася реформа правоохоронних органів і впровадження в їх діяльність принципів законності.

·                   Скоротилися штати управлінського аппарату, передбачалась обов’язкова ротація (оновлення) партійних чиновників.

·                   Тимчасово припинилася кампанія проти «українського буржуазного націоналізму».

·                   Виник рух «шістдесятників» (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба та ін.), які боролися за оновлення радянського суспільства, розвиток української культури.

·                   Зародився дисидентський (опозиційний) рух (Л. Лук’яненко, І. Світличний, П. Григоренко та ін.).

Процеси десталінізації в Україні мали обмежений характер.

Реформи другої половини 1950-х рр.:

·                   У 1957 р. були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них створені територіальні органи управління промисловістю – ради народного господарства (раднаргоспи) (існували до 1965 р.).

·                   В Україні було створено 11 економічних районів (Київський, Харківський, Львівський та ін.)

·                   Освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану і Сибіру (1954 р.).

·                   Перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи (1955 р.).

·                   Реорганізація МТС у РТС (ремонтно-технічні станції) й обов’язків викуп колгоспами техніки (1958 р.).

·                   Укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів.

·                   Зменшення розміру присадибних ділянок колгоспників, заборона тримати худобу в приміській зоні.

Покоління молодих пиcьменників і художників України, які боролися за відродження української мови і культури в 60-ті роки, назвали «шістдесятниками». Організаційною формою руху «шістдесятників» стали клуби творчої молоді «Супутник» (Київ, 1960 р.) і «Пролісок» (Львів, 1962 р.). Обмеженість десталінізації сприяла зародженню дисидентського (опозиційного) руху, учасники якого виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, вільний розвиток української мови й культури, реалізацію права українського народу на власну державність. Першими організаціями інакодумців в Україні стали: Українська робітничо-селянська спілка (УРСС); Об’єднана партія визволення України; Український національний фронт (УНФ); Український національний комітет (УНК). Активними учасниками дисидентського руху були представники інтелігенції юрист Л. Лук’яненко, літературний критик І. Світличний, історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський, художник П. Заливаха, художниця А. Горська, журналіст і літературний критик В. Чорновіл, генерал П. Григоренко. Поява дисидентського руху викликала репресії з боку радянського режиму. Судові процеси над інакодумцями відбулися у Львові, Києві, Донецьку, Запоріжжі, Тернополі, Чернівцях. У 1965 р. після усунення М. Хрущова від влади було заарештовано близько 20 правозахисників. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «хрущовської відліги» стала праця літературного критика І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», адресована першому секретарю ЦК КПУ П. Шелесту, у якій автор виступив проти арештів дисидентів і звинувачення їх в антирадянській діяльності.

Лекція № 21

Тема: «Західноукраїнські землі між двома світовими  війнами»

План лекції

1.                 Західноукраїнські землі під владою іноземних держав. Економіка, різні суспільно-політичні течії, радикалізація політичного життя в 1930-х рр.

2.                 Становище західноукраїнських земель у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Після поразки українського народу в боротьбі за збереження державної незалежності 1918— 1920 рр. західноукраїнські землі опинилися у складі Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя), Румунії (Північна Буковина, Південна Бессарабія) та Чехословаччини (Закарпаття). Окупацію Польщею, Румунією та Чехословаччиною західноукраїнських земель узаконила Паризька мирна конференція 1919 р. Соціально-економічна політика урядів Польщі, Румунії, Чехословаччини полягала у стримуванні економічного розвитку західноукраїнських земель, що виявилося в розвитку тих галузей промисловості (нафтова, деревообробна, харчова), які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень, пануванні дрібних напівкустарних підприємств, залежності від іноземного капіталу, занепаді сільського господарства, малоземеллі й безземеллі селян, масовому безробітті та трудової еміграції українців. Західноукраїнські землі поступово перетворювалися на аграрно-сировинний придаток. Національна політика урядів Польщі, Румунії, Чехословаччини щодо населення західноукраїнських земель характеризувалася посиленням національного гніту, насильницькою асиміляцією, репресіями проти діячів національно-визвольного руху, відмовою від міжнародних зобов’язань щодо надання українським землям автономії. Незважаючи на складні умови діяльності, політичні діячі Західної України намагалися вирішити найважливіші питання: національне визволення українського народу, створення незалежної української держави, установлення в ній політичного й соціально-економічного ладу.

Українські землі у складі Польщі	Паризька мирна конференція 1919 р. визнала право Польщі на окупацію Східної Галичини. За Ризьким мирним договором 1921 р. Радянська Росія і Радянська Україна відмовилися від претензій на Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, які перейшли до складу Польщі. Західноукраїнські землі, що опинилися у складі Польщі, поділялися на Львівське, Тернопільське, Станіславське, Волинське воєводства.  У 1919—1923 рр., коли влада Польщі над Східною Галичиною та Західною Волинню вважалася спірною, польська влада намагалася довести світовій громадськості, що забезпечує права українського населення: гарантувала права українців на використання рідної мови в початкових школах (Конституція Польщі 1921 р.), надала самоврядування воєводствам Східної Галичини (Закон 1922 р.). У 1923 – 1926 рр. після визнання Східної Галичини частиною Польщі Радою послів великих держав польський уряд курс на асиміляцію українського народу. Країну було поділено на дві частини: Польщу «А» (корінні польські землі) і Польщу «Б» (західноукраїнські й західнобілоруські землі). Польська влада штучно стримувала соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель, закривала українські школи, заохочувала переселення польських колоністів – осадників. У 1926—1937 рр. після встановлення режиму «санації» на чолі з Юзефом Пілсудським польський уряд пішов на деякі поступки українцям: відкривав двомовні школи, дозволив призначення українців на державні посади. Одночасно з 1930 р. проводилася політика «пацифікації» (умиротворення), яка передбачала придушення виступів за допомогою поліції і військ. У 1934 р. у м. Березі-Картузькій було створено концентраційний табір для політичних в’язнів, де утримувалися учасники українського визвольного руху. Напередодні Другої світової війни починаючи з 1937 р. польська влада знов повернулася до жорсткої антиукраїнської політики.
Українські землі у складі Румунії	Згідно із Сен-Жерменським мирним договором з Австрією 1919 р. до Румунії відійшла Північна Буковина. У 1920 р. Антанта визнала захоплення Румунією Бессарабії. У 1918—1928 рр. у західноукраїнських землях, що перебували у складі Румунії, діяв воєнний стан, в умовах якого заборонялася легальна політична діяльність і проводилася жорстка політика румунізації. Румунська мова була визнана державною, водночас українська мова заборонялася в офіційних установах, закривалися українські школи, змінювалися на румунські назви населених пунктів. Татарбунарське повстання 1924 р., незважаючи на поразку, змусило румунську владу послабити тиск на українські землі. У 1928—1938 рр. в умовах лібералізації політичного життя в Румунії утворилися українські політичні партії. З 1938 р. в Румунії розпочався новий період реакції, який супроводжувався активізацією профашистських сил, забороною діяльності політичних партій і громадських організацій.
Українські землі у складі Чехословаччині	Згідно із Сен-Жерменським мирним договором з Австрією 1919 р. і Тріанонським договором з Угорщиною 1920 р. до Чехословаччини відійшла Закарпатська Україна. У західноукраїнських землях, що перебували у складі Чехословаччини, власні політичні партії були відсутні, однак існували суспільно-політичні течії національного руху: русофільство, русинство, українофільство й комуністична течія.  Після Мюнхенської угоди 1938 р. парламент Чехословаччини надав Закарпаттю автономію. У січні 1939 р. виникло Українське національне об’єднання (УНО) на чолі з А. Волошиним, яке перемогло на виборах до Сейму Карпатської України. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, президентом якої було обрано А. Волошина. Військова організація Карпатська Січ була проголошена армією нової держави. Однак державотворчий процес був згорнутий через агресію Угорщини. Протягом 15—18 березня 1939 р. Карпатська Україна була окупована угорськими військами й припинила своє існування.

Лекція № 19

Тема: «Політика «воєнного комунізму» та денікінщина на Україні»

План лекції

1.                Більшовицький режим в Україні. Друга радянсько-українська війна. Прийняття Конституції УСРР 1919 р.

2.                Денікінський режим в Україні. «Київська катастрофа».

3.                Перший «зимовий похід» армії УНР. Варшавська угода між УНР та Польщею.

 У грудні 1918 — квітні 1919 р. відбулася друга радянсько-українська війна, яка закінчилася перемогою радянської Росії й установленням радянської влади майже на всій території України (за винятком

західноукраїнських земель). 6 січня 1919 р. була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 10 березня 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад в Харкові була прийнята перша Конституція УСРР, розроблена на основі Конституції РСФРР. Формально УРСР проголошувалася суверенною республікою. Вища законодавча влада належала Всеукраїнському з’їзду Рад, а в період між з’їздами — Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітетові (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським. Виконавча влада належала Раді Народних Комісарів (РНК) на чолі з Х. Раковським. Влада на місцях передавалася комітетам бідноти (комбідам) і революційним комітетам (ревкомам). Для придушення опору противників радянської влади створювалися Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), народні суди, революційні трибунали й робітничо-селянська міліція. Фактично УСРР не була суверенною державою. КП(б)У підпорядковувалася РКП(б). Вищі органи влади УСРР (ВУЦВК, РНК України, Українська Рада народного господарства) діяли під безпосереднім керівництвом відповідних органів влади РСФРР. Був установлений контроль РСФРР над економікою України. Унаслідок створення військово-політичного союзу радянських республік об’єднанню під керівництвом вищих державних органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізничний транспорт, фінанси.
Як і в радянській Росії, в Україні більшовики проводили політику «воєнного комунізму» (1919 – 1921 рр.)

 Основні заходи політики «воєнного комунізму:

·                    націоналізація усіх промислових підприємств,

·                     установлення державної монополії на торгівлю найважливішими товарами (цукром, сіллю, вугіллям, металом)

·                    установлення продовольчої диктатури,

·                    запровадження продовольчої розкладки,

·                    заборона оренди землі та використання найманої праці

·                    заборона приватної торгівлі,

·                    скасування грошей, запровадження карткової системи розподілу продуктів,

·                    скасування оплати за житло, комунальні послуги, транспорт

·                    централізація управління промисловістю,

·                    мілітаризація праці, уведення загальної трудової повинності та зрівняльної оплати праці

Політика «воєнного комунізму» викликала антибільшовицькі виступи селян під проводом отаманів М. Григор’єва, Н. Махна, Зеленого (Д. Терпила) й призвела до економічної та політичної кризи наприкінці 1920 — на початку 1921 рр.

Навесні 1919 р. білогвардійські війська генерала А. Денікіна прорвали фронт Червоної армії на півдні України й наприкінці літа встановили свій контроль над Кримом і Лівобережжям. 30—31 серпня 1919 р. у результаті неузгодженості дій УГА та армії УНР білогвардійці оволоділи Києвом. Ці події С. Петлюра згодом назвав «Київською катастрофою».

На окупованій території денікінці ліквідували радянську владу й установили окупаційний режим, поділивши Україну на Харківську, Київську та Новоросійську області на чолі з губернаторами, які мали необмежені повноваження. Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були відновлення поміщицької власності на землю, стягнення із селян податку на потреби білогвардійської армії, ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку на підприємствах, закриття українських газет і журналів, припинення діяльності Всеукраїнської академії наук (ВУАН), здійснення репресій проти політичних противників, застосування військово-польових судів, арешти та страти без суду і слідства комуністів і радянських службовців. Проти денікінського режиму виступили селяни й робітники, яких очолили представники різних політичних партій (більшовики, ліві есери, боротьбисти, анархісти). 11 жовтня 1919 р. радянські війська Південного фронту під командуванням О. Єгорова перейшли в контрнаступ і до кінця березня 1920 р. розгромили основні сили Денікіна, відкинувши їх у Крим. На початку 1920 р. в Україні було втретє встановлено радянську владу та відновлено політику «воєнного комунізму».

У другій половині 1919 р. війська УНР і ЗУНР опинилися в «трикутнику смерті» між військами Радянської Росії, Польщі та армією Денікіна. Першою припинила збройний опір армія ЗУНР, яка перейшла на бік денікінців. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалася, С. Петлюра виїхав до Варшави. 6 грудня 1919 р. — 6 травня 1920 р. частина військ УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка здійснила перший «Зимовий похід» тилами денікінських і радянських військ, подолавши з боями 2 тис. км. 21—24 квітня 1920 р. уряди УНР і Польщі уклали Варшавську угоду, за якою Польща визнавала існування УНР. Натомість УНР відмовлялася від претензій на західноукраїнські землі (Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся), які відходили до Польщі. Таємна військова конвенція передбачала спільні воєнні дії УНР і Польщі в боротьбі з радянською Росією для відновлення суверенітету УНР.

Лекція № 20

Тема: «Неп в Україні. Форсована індустріалізація. Сталінська колективізація. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні»

План лекції

1.                 Входження УСРР до складу СРСР.

2.                 Голод у південних губерніях УСРР.

3.                 Неп в УСРР. Відбудова народного господарства.

4.                 Політика «коренізації» в УСРР.

5.                 Радянська модернізація в Україні. Голодомор 1932–1933 рр.

6.                 Суспільно-політичне, соціально-економічне, культурне та релігійне життя.

7.                 Масові репресії. Ідеологізація суспільного життя, культ особи. Згортання українізації.

У 1919 р. склався воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Латвії та Литви, згідно з яким створювалося єдине керівництво армією, фінансами й найважливішими галузями народного господарства.  У 1920 р. утворилася договірна федерація Росії, України, Білорусії, Грузії, Вірменії та Азербайджану, згідно з якою об’єднувалися наркомати військових і морських справ, Вищі ради народного господарства (ВРНГ), зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу. Радянські республіки, формально мали статус незалежних держав, однак фактично вся повнота влади належала РКП (б). У 1922 р. було створено комісію ЦК РКП(б) у складі В. Куйбишева, Й. Сталіна, Г. Орджонікідзе, Х. Раковського та ін. для підготовки проекту нового федеративного договору. План автономізаці (Й. Сталін) передбачав включення радянських республік до складу РСФРР на правах автономії. План створення федерації (В. Ленін) передбачав входження усіх радянських республік на рівних правах до нового державного об’єднання — Союзу Радянських Соціалістичних Республік. План створення конфедерації (Х. Раковський) передбачав створення союзу суверенних держав, які повністю зберігають незалежність і створюють об’єднані органи для координації дій. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР у складі Російської СФРР, Української СРР, Білоруської СРР, Закавказької СФРР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). 31 січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад вніс зміни в текст Конституції УРСР, які закріплювали входження радянської України до складу СРСР і створення Молдавської АРСР у складі УРСР.

Голод 1921 – 1923 рр. в Україні

Причини голоду	Занепад сільського господарства внаслідок першої світової  і громадянської воєн, продовження політики «воєнного комунізму» й підвищення норм продрозкладки, посуха й неврожай 1921 р. у південних районах України
Масштаби голоду	Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Одеська, Миколаївська, південь Харківської обл. Кількість голодуючих 4 – 7 млн. чол.
Політика радянської влади	Проведення хлібозаготівель в охоплених голодом районах, їх ізоляція військовими підрозділами від інших районів України, замовчування факту голоду до середини 1922 р., вивезення продовольства в Росію
Наслідки голоду	Придушення повстанського руху на півдні України, зміцнення більшовицького режиму, кількість померлих – 1,5 – 2 млн. чол.

У березні 1921 р. Х з’їзд РКП(б) проголосив курс на неп. Неп — економічна політика більшовиків у 1921—1928 рр., запроваджена з метою подолання соціально-економічної та політичної кризи й побудови радянської моделі соціалізму шляхом використання елементів ринкових відносин. Особливістю впровадження непу в Україні були його більш пізній початок (1922 р.).

Основні заходи НЕП в УСРР:

·                    Збереження державної власності на велику й значну частину середньої промисловості,

·                    денаціоналізація і здача в оренду дрібних і середніх підприємств,

·                     об’єднання підприємств у госпрозрахункові трести («Донвугілля», «Південьсталь», «Цукортрест»)

·                    заміна продовольчої розкладки продовольчим податком,

·                    дозвіл на продаж надлишків сільгосппродукції через кооперативні організації, базари та ринки,

·                    дозвіл на оренду землі та використання найманої праці

·                    відновлення державної та приватної торгівлі, поява бірж, базарів, ринків,

·                    утворення синдикатів для закупівлі сировини й збуту продукції,

·                    проведення грошової реформи — запровадження червінця

·                    децентралізація управління промисловістю,

·                    скасування загальної трудової повинності, запровадження добровільного найму робочої сили,

·                    перехід від зрівняльної до підрядної зарплати за результатами праці.

Неп сприяв швидкій відбудові народного господарства України: у найкоротший термін досягли довоєнного рівня промисловість (наприкінці 1925 р.) і сільське господарство (1927 р.), відновилися торгівля й транспорт, підвищився життєвий рівень населення.

Основними рисами розвитку української культури в роки непу були ідеологізація всіх боків культурного життя, створення нової пролетарської інтелігенції, розширення сфери вживання української
мови, посилення боротьби з неписьменністю, активізація антирелігійної кампанії. У 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП(б) більшовицьке керівництво проголосило політику коренізації, яка в Україні дістала назву «українізація». Вона передбачала збільшення представництва українців в органах влади, державних, освітніх і культурних установах, розширення сфери застосування української мови, відродження та розвиток української культури. Найважливішу роль у здійсненні українізації відіграли керівники наркомату освіти Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Головним завданням освіти стала ліквідація неписьменності дорослих для підготовки «робітничо-селянської інтелігенції». На початку 1920-х рр. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби з неписемністю, товариство «Геть неписьменність!», «лікнепи» для населення від 8 до 50 років. У результаті наприкінці 1920-х рр. 70% дорослих у містах і 50% дорослих на селі стали письменними.

Наприкінці 1920-х рр. керівництво ВКП(б) відмовилося від непу й розпочало докорінний переустрій держави, який отримав назву «радянська модернізація».

У 1925 р. XIV з’їзд ВКП (б) проголосив курс на індустріалізацію, який передбачав створення великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства, насамперед у промисловості з метою ліквідації техніко-економічної відсталості та зміцнення обороноздатності СРСР. У 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення «будь-якою ціною» прискорити розвиток важкої промисловості (форсована індустріалізація). Індустріалізація була основним завданням перших п’ятирічних планів. Головна увага приділялася розвитку вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, електроенергетики. У роки першої п’ятирічки (1928—1932 рр.) в Україні будувалося 460 промислових підприємств із 1500, що споруджувалися в СРСР, у другій п’ятирічці (1933—1937 рр.) — 1000 промислових підприємств із 4500, у третій п’ятирічці(1938 – 1942 рр) – 600 промислових підприємств із 3000. Для виконання п’ятирічних планів радянське керівництво застосовувало методи позаекономічного примусу (використання примусової праці в’язнів концтаборів, прирівнювання дисциплінарних порушень до кримінального злочину) та ідеологічного ошукування трудящих (соціалістичне змагання, рухи ударників, новаторів, багатоверстатників). Поширився стахановський рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників, пов'язаний з іменем вибійника шахти «Центральна-Ірмене» в Кадіївці О. Стаханова. Позитивними наслідками індустріалізації стало перетворення України на індустріально-аграрну країну. У тому числі було побудовано промислові гіганти «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Харківський тракторний завод, Дніпровська ГЕС. Негативними наслідками були формування адміністративно-командної економіки, уповільнення розвитку легкої, харчової промисловості та сільського господарства, зниження життєвого рівня населення.

 У 1927 р. на XV з’їзді ВКП (б) проголошено курс на колективізацію сільського господарства – об’єднання самостійних селянських господарств у колективні господарства (колгоспи, радгоспи). 1929 р. — проголошення курсу на суцільну прискорену колективізацію на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б).  1929 р. — проголошення курсу на ліквідацію куркульства як класу Основними наслідками колективізації були завершення одержавлення економіки, ліквідація індивідуальних селянських господарств, руйнування сільського господарства, Голодомор 1932—1933 рр.

Цілеспрямована політика сталінського керівництва на завершення суцільної колективізації призвела до Голодомору 1932—1933 рр., головними причинами якого стали непомірні для селян хлібозаготівлі, конфіскація владою запасів продовольства, відсутність допомоги голодуючим із боку держави. конфіскація владою запасів продовольства, відсутність допомоги голодуючим із боку держави. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову про охорону соціалістичної власності (закон «про п’ять колосків»), яка «за розкрадання колгоспного майна» передбачала розстріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією майна. Для вилучення хліба в Україну прибула хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. У районах, занесених на «чорну дошку», вилучалися продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, проводилися репресії проти місцевих керівників. Другим секретарем ЦК КП(б)У і секретарем Харківського (столичного) обкому партії став посланець Й. Сталіна П. Постишев. Україна залишилася без хліба, але виконати план хлібозаготівлі у 1932 р. не вдалося. Унаслідок Голодомору в Україні померло від 3 до 10 млн. чол.

За Конституцією СРСР 1936 р. і Конституцією УРСР 1937 р. соціальна структура суспільства складалася з робітничого класу, колгоспного селянства та інтелігенції. Селяни-власники, які складали переважну більшість населення до колективізації, перетворилися на колгоспне селянство. Здобутками освіти стали ліквідація неписемності населення (наприкінці 1930-х рр. неписьменні складали лише 15% дорослого населення), запровадження загальної обов’язкової початкової освіти, початок переходу до загальної семирічної освіти, збільшення кількості технікумів і ВНЗ, відновлення діяльності Харківського, Київського, Одеського, Дніпропетровського університетів. Однак згортання українізації та поширення русифікації призвели до скорочення кількості закладів з українською мовою навчання. Значних успіхів досягла наука: працювали Всеукраїнська академія наук (ВУАН), Український фізико-технічний інститут у Харкові, Інститут електрозварювання ВУАН. Широке визнання одержали наукові дослідження вчених І. Курчатова, Д. Ландау (ядерна фізика), М. Боголюбова, М. Крилова (нелінійна математика), Ю. Кондратюка (розробка теорії космічних польотів), Є. Патона (електрозварювання), О. Богомольця (патологанатомія), О. Палладіна (біохімія), М. Холодного, А. Сапєгіна, І. Агола (генетика), М. Грушевського, Д. Багалія, М. Яворського (історія). Проте чимало відомих вчених було репресовано, зокрема І. Агол, М. Яворський, Ю. Кондратюк та ін. Розвиток літератури характеризувався ліквідацією літературно-художніх об’єднань, що виникли у 1920-ті роки, і створенням Спілки радянських письменників України (1934 р.), насадженням єдиного творчого методу — соціалістичного реалізму, переслідуванням діячів національної культури. В умовах ідеологічного контролю виходили твори П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана, Ю. Яновського, Ю. Смолича, які були змушені пристосовуватися до тоталітарного режиму. Чимало письменників стали жертвами сталінських репресій, зокрема М. Яловий, О. Вишня, Г. Косинка, О. Досвітній та ін., покінчив життя самогубством М. Хвильовий. Подібні процеси відбувалися в театральному мистецтві (актори П. Саксаганський, М. Садовський, Н. Ужвій), музичному мистецтві (композитори Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, К. Данькевич), кіномистецтві (режисери О. Довженко, І. Пир’єв), живописі (художники М. Бойчук, Ф. Кричевський). Припинив існування експериментальний театр «Березіль», а його режисер Л. Курбас загинув у концентраційному таборі. Вилучалися з прокату фільми режисера О. Довженка. Заарештували й розстріляли понад 300 кобзарів і лірників, яких зібрали начебто на Республіканську олімпіаду в Харкові. Політика правлячого режиму була спрямована на обмеження впливу релігії та церкви на життя радянського суспільства й формування атеїстичного світогляду. У 1929 р. органи ОДПУ звинуватили в антирадянській діяльності Українську автокефальну православну церкву, яка була змушена у 1930 р. заявити про саморозпуск. Під арешт підпали митрополити УАПЦ В. Липківський, М. Борецький і близько 2000 священників, більшість із них була розстріляна.

Головним змістом громадсько-політичного життя в УСРР у 1930-ті рр. стало утвердження тоталітарного режиму, ознаками якого були культ особи Сталіна, панування однопартійної системи (ВКП(б) — КП(б)У), зрощування партійного й державного апарату, повний контроль держави над суспільним життям, створення розгалуженого репресивного апарату, здійснення масових репресій проти населення. Реорганізація репресивних органів передбачала створення Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), організацію концтаборів на чолі з Головним управлінням таборів (ГУЛАГ), створення Особливої наради для спрощення судочинства при покаранні «ворогів народу», застосування фізичних методів тиску до арештованих, застосування найвищої міри покарання одразу після оголошення вироку. Наступним кроком на шляху до утвердження тоталітарного режиму стало прийняття «сталінської» Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції Української РСР (1937 р.), які мали закріпити «перемогу соціалізму». Переважна більшість положень нової Конституції формально мала демократичний характер: рівноправність усіх радянських республік СРСР, право виходу республік зі складу СРСР, формування органів державної влади шляхом виборів, проголошення прав і свобод громадян. Вищими органами державної влади проголошувалися Верховна Рада УРСР (орган законодавчої влади) і Рада народних комісарів УРСР (орган виконавчої влади), місцевими органами влади — Ради депутатів трудящих. Насправді СРСР залишався надцентралізованою унітарною державою, у якій союзні республіки, у тому числі Україна, не мали самостійності. Центральне місце в політичній системі посідала Комуністична партія, від імені якої здійснювалося керівництво економічним, політичним і духовним життям радянського суспільства. Провідниками політики сталінізму в Україні стали перші секретарі ЦК КП(б)У Л. Каганович (1925—1928 рр.), С. Косіор (1928—1938 рр.), М. Хрущов (1938—1947 рр.), другий секретар ЦК КП(б)У і секретар Харківського обкому партії П. Постишев.

Важливим елементом утвердження сталінізму стали сфабриковані органами ОДПУ—НКВС показові політичні процеси над «ворогами народу». Протягом 1930—1941 рр. в Україні було «викрито» й засуджено понад 100 «контрреволюційних» організацій. Обвинувачених засудили до розстрілу або до різних строків позбавлення волі. Метою масових репресій було переслідування й знищення «ворогів народу» з метою установлення однопартійної системи й придушення національно-визвольного руху. 1928 р. — «Шахтинська справа» інженерно-технічних працівників Донбасу 1930 р. — судовий процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) 1931 р. — справа «Українського національного центру» (УНЦ) 1933—1934 рр. — справа «Української військової організації» (УВО). Результатом репресій стало утвердження тоталітарного режиму, зміцнення особистої влади Й. Сталіна, знищення вищого партійного керівництва й національної інтелігенції.

Лекція № 17

Тема: «Жовтневий переворот та політика Центральної Ради»

План лекції

1.                 Жовтневий переворот 1917 р. і прихід до влади більшовиків. Проголошення Української Народної Республіки.

2.                 Війна радянської Росії з УНР. Проголошення незалежності УНР.

Повалення Тимчасового уряду в Роciї та прихід до влади бiльшовикiв у результаті жовтневого перевороту в Петрограді 25 жовтня 1917 р. спонукали їх до поширення радянської влади на територію України. Перед Українською Центральною Радою стало питання: «або визнати петроградський Уряд Народних Комісарів і йти з ним разом, розділяючи всю його соціальну і політичну програму, або вести цілком самостійну політику. 7 (20) листопада 1917 р. УЦР прийняла ІІІ Універсал. УЦР проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у межах 9 губерній (Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської (без Криму) у складі федеративної Росії. • Вищими органами влади в УНР визнавалися Центральна Рада і Генеральний секретаріат. • УЦР уперше визначила практичну програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах, яка передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння і передачу земель селянам без викупу, встановлення державного контролю над виробництвом, запровадження 8-годинного робочого дня, забезпечення демократичних прав і свобод, визнання рівноправності національних меншин. • УЦР призначила 27 грудня 1917 р. днем виборів до Всеукраїнських Установчих зборів, а 9 січня 1918 р. — днем їх скликання. Прийняття Третього Універсалу стало ще одним кроком на шляху до становлення автономії України. Незважаючи на те, що формально Третій Універсал не розривав «федеративних зв’язків» з Росією, він підірвав принцип «єдиної і неподільної» Росії, проголосивши Українську Народну Республіку. У Третьому Універсалі УЦР вперше проголосила програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах.

У грудні 1917 р. почалася перша війна радянської Росії проти УНР. 4(17) грудня 1917 р. Раднарком Росії висунув ультиматум Генеральному секретаріату Центральної Ради з вимогою заборонити переправляти з фронту козачі частини на Донбас і Дон для підтримки антибільшовицького повстання отамана Каледіна і допомогти переправляти туди червоногвардійські частини для придушення повстання. Генеральний секретаріат відмовився виконати ультитматум Раднаркому, визнавши його втручанням у внутрішні справи України. 8 грудня 1917 р. війська Раднаркому під командуванням В. Антонова-Овсієнка захопили Харків. 11—12 грудня 1917 р. у Харкові відбувся І Всеукраїнський з’їзд Рад, який проголосив установлення радянської влади в Україні й утворення радянської Української Народної Республіки. Вищими органами влади оголошувалися Центральний Виконавчий комітет Рад України (ВУЦВК) і Народний секретаріат. У грудні 1917 р. — січні 1918 р. більшовицькі війська захопили Лозову, Павлоград, Синельниково, Катеринослав, Олександрівськ, Миколаїв, Одесу, Херсон і встановили там радянську владу. 6 січня 1917 р. більшовицькі війська почали наступ із Харкова на Полтаву і Київ. 11(24) січня 1918 p., коли більшовицькі війська під командуванням М. Муравйова вже знаходилися на підступах до Києва, УЦР прийняла Четвертий Універсал:

• УЦР проголосила незалежність Української Народної Республіки та розрив усіх зв’язків з радянською Росією.

• Центральна Рада визнавалася вищим органом законодавчої влади, а Рада народних міністрів — вищим органом виконавчої влади в УНР до скликання Всеукраїнських установчих зборів.

• Проголошувалася програма соціально-економічних реформ: націоналізація всіх природних ресурсів, ліквідація права приватної власності на землю, передача землі селянам без викупу, установлення державного контролю над банками, переведення підприємств на випуск мирної продукції (демілітаризація), соціальна допомога безробітним і потерпілим від війни.

• УЦР повідомила про необхідність виходу України з Першої світової війни й початок негайних мирних переговорів із країнами Четверного союзу.

Прийняття Четвертого Універсалу стало важливим кроком у державотворчому процесі.

Лекція № 18

Тема: «Українська держава за часів П. Скоропадського та Директорії»

План лекції

1.                Брестський мир між УНР та державами Четвертиного союзу. Військова конвенція УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Прийняття Конституції УНР.

2.                Гетьманський переворот і утворення Української держави.

3.                Прихід до влади Директорії. Особливості внутрішньої та зовнішньої ситуації в УНР часів Директорії.

4.                Утворення ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР. «Чортківська офензива».

Україна, як колишня частина Російської імперії, перебувала в стані війни з державами Четверного союзу. В умовах війни з радянською Росією Центральна Рада почала пошуки союзників і звернулася
до країн Четверного союзу. 27 січня (9 лютого) 1918 р. делегація УНР на чолі з В. Голубовичем підписала Брестський мирний договір з Німеччиною та її союзниками. 18 березня 1918 р. УНР уклала військову конвенцію з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Брестський мирний договір передбачав:

• завершення воєнних дій між УНР і державами Четверного союзу, відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;

• постачання УНР продовольства й сировини до Німеччини та Австро-Угорщини в обмін на постачання ними в УНР сільськогосподарської техніки, вугілля та ін.;

• визнання незалежності УНР, визначення кордонів між УНР і Австро-Угорщиною за угодами довоєнного часу між Австро-Угорщиною і Росією;

• допомогу Німеччини та Австро-Угорщини у відновленні контролю Української Центральної Ради над усією територією УНР. Україна стала першою державою, що вийшла з Першої світової війни. У лютому — березні 1918 р. німецько-австрійські війська разом з військами УНР вступили на територію України, повалили радянську владу й відновили владу УЦР. Втручання німецького командування у внутрішні справи України призвело до встановлення окупаційного режиму. Влада УЦР ставала все більш обмеженою. В останні дні свого існування УЦР скасувала приватну власність на землю, ухвалила Конституцію УНР. Відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, утрата широкої народної підтримки, конфлікт з німецько-австрійською окупаційною адміністрацією спричинили падіння УЦР.

29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, у результаті якого Центральна Рада була розпущена. Уся повнота влади перейшла до П. Скоропадського, якого було обрано гетьманом України на Всеукраїнському хліборобському конгресі у Києві. П. Скоропадський ліквідував УНР і проголосив Українську Державу.

Основні заходи політики П. Скоропадського:

1.                 Зосередження законодавчої та судової влади в руках гетьмана, створення нового уряду — Ради Міністрів із помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів на чолі з Ф. Лизогубом,

2.                 налагодження дієздатного адміністративного апарату на місцях (старости, чиновники, поліція),

3.                 формування українських збройних сил (Синьожупанна, Сірожупанна, Сердюцька дивизії), відродження козацтва.

4.                 відновлення поміщицького землеволодіння, повернення селянами поміщикам земель, реманенту, відшкодування збитків,

5.                 стабілізація промисловості, транспорту й фінансів, скасування 8-годинного робочого дня й робітничого контролю на підприємствах,

6.                 обмеження демократичних прав і свобод,

7.                 сприяння розвитку української культури (відкриття 150 українських гімназій, українських університетів у Києві та Кам’янець-Подільському, заснування Української академії наук, Національної бібліотеки, Національного архіву).

8.                 установлення дипломатичних відносин з країнами Четверного союзу й Антанти (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Англією, Францією та ін.),

9.                 підписання мирного договору з радянською Росією, підтримка контактів з не більшовицькими державними утвореннями на Дону, Кубані, Північному Кавказі.

У серпні 1918 р. в умовах кризи гетьманату представники УСДРП, УПСР, УПСФ заснували Український національний союз (УНС), який 14 листопада 1918 р. створив Директорію УНР на чолі з В. Винниченком для організації анти гетьманського повстання й відновлення УНР. Війська Директорії почали наступ з Білої Церкви на Київ і розгромили гетьманські війська під Мотовилівкою. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрікся влади й емігрував у Німеччину.

Основні заходи Директорії:

·                    Відновлення УНР,

·                    створення органів законодавчої (Трудовий конгрес) і виконавчої (Рада Міністрів на чолі з В. Чеховським) влади,

·                    розбудова органів місцевої влади (трудові ради селян, робітників, інтелігенції),

·                    проголошення Акта злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.)

·                     Скасування приватної власності на землю й передача її селянам,

·                    відновлення 8-годинного робочого дня й робочого контролю на підприємствах,

·                    уведення в обіг української грошової одиниці — гривні.

·                    Ведення війни з Радянською Росією (грудень 1918 — квітень 1919 р.) і Польщею (листопад 1918 — липень 1919 р.),

·                     установлення міжнародних зв’язків з Голландією, Угорщиною, Чехословаччиною, Італією, прагнення встановити дипломатичні відносини з країнами Антанти, участь у роботі Паризької мирної конференції (18 січня — 28 червня 1919 р.)

Відсутність ефективного державного апарату, суперечлива внутрішня та зовнішня політика ослабили соціальну опору Директорії (інтелігенція, селяни, робітники), чим скористалася радянська Росія, захопивши територію УНР. Офіційно Директорія була ліквідована указом С. Петлюри 20 листопада 1920 р.

Поразка Австро-Угорщини в Першій світовій війні сприяла посиленню національно-визвольного руху у Західній Україні, яка прагнула до незалежності й власної державності. 18 жовтня 1918 р. у Львові українські політичні діячі Східної Галичини й Буковини створили Українську Національну Раду, яка заявила про прагнення об’єднати всі західноукраїнські землі в єдину державу. 1 листопада 1918 р. українські військові частини під командуванням Д. Вітовського взяли під свій контроль Львів та інші міста Галичини. 11 листопада 1918 р. Українська Національна Рада призначила уряд — Державний секретаріат, який очолив К. Левицький, а 13 листопада 1918 р. проголосила створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), президентом якої став Є. Петрушевич.

Основний курс політики ЗУНР:

·                    Створення органів законодавчої (Українська Національна Рада) й виконавчої (Державний секретаріат) влади, створення Української Галицької армії (УГА) для захисту республіки,

·                    проголошення Акта злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.)

·                    Ліквідація поміщицького землеволодіння й розподіл землі між малоземельними і безземельними селянами,

·                    установлення державної монополії на продаж зерна, хліба, цукру, сірників, худоби,

·                     уведення в обіг української грошової одиниці — гривні.

·                    Прагнення домогтися міжнародного визнання країнами Антанти, ведення війни з Польщею за західноукраїнські землі (листопад 1918 — липень 1919 р.).

В червні 1919 р. УГА провела «Чортківську офензиву» — наступальну операцію, яка змусила польську армію тимчасово відступити. Однак наприкінці липня 1919 р. польські війська перейшли у контрнаступ і відкинули УГА до р. Збруч, завершивши окупацію ЗУНР.

Лекція № 15 Тема: «Україна в роки Першої світової війни»

План лекції

1.       Позиції українських політичних сил Наддніпрянської України та західноукраїнських земель щодо війни.

2.       Перебіг воєнних дій на території України. Діяльність австрійської та російської адміністрації в Галичині.

3.       Бойовий шлях легіону Українських січових стрільців.

На початку ХХ ст. український народ не мав власної державності й територіальної цілісності. Українські землі входили до складу двох сусідніх імперій — Російської та Австро-Угорської. Україна стала об’єктом територіальних зазіхань із боку воюючих сторін — Троїстого союзу (Німеччина, АвстроУгорщина, Італія, 1882 р.) й Антанти (Англія, Франція, Росія, 1904—1907 рр.). Німеччина планувала захопити Придніпров’я, Донбас, Крим (згодом усю Україну) і включити їх до складу майбутньої «Великої Німеччини»; Автро-Угорщина – Волинь, Поділля; Росія – Східну Галичину, Північну Буковину та Закарпаття. Під час Першої світової війні (1 серпня 1914 р. — 11 листопада 1918 р.) українці змушені були воювати один з одним: до російської армії було мобілізовано майже 4 млн українців, до австро-угорської — понад 300 тис. Одним із головних фронтів був Східний фронт, де військам Росії протистояли армії Австро-Угорщини й Німеччини. Основним театром воєнних дій стали західноукраїнські землі. З початком війни серед політиків Наддніпрянської України Діячі Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) виступили на підтримку Росії, прагнучи за її допомогою об’єднати Україну й домогтися її автономії у складі Росії.  Лідери Товариства українських поступовців (ТУП) зайняли нейтральну позицію з питання про ставлення до війни. Діячі Союзу визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 р. у Львові емігрантами з Наддніпрянщини Д. Донцовим, Д. Дорошенком та ін., виступили у підтримку Австро-Угорщини й Німеччини, намагаючись з їхньою допомогою відокремити Україну від Росії та створити самостійну й соборну Українську державу. Представники політичних партій Західної України утворили 1 серпня 1914 р. у Львові Головну українську раду (ГУР) на чолі з К. Левицьким, яка закликала українців воювати на боці Австро-Угорщини й Німеччини за визволення України від Росії та створення української автономії у складі Австро-Угорщини. У травні 1915 р. лідери Західної України створили Загальну українську раду(ЗУР) на чолі з К. Левицьким, які хотіли створити Українську державу в межах її етнічних земель (у листопаді 1916 р. саморозпустилася)

У серпні — вересні 1914 р. російські війська Південно-Західного фронту здійснили успішний наступ, у результаті якого зайняли Східну Галичину, Північну Буковину й вийшли на Карпатські перевали (Галицька битва). 22 березня 1915 р. російські війська після багатомісячної облоги взяли фортецю Перемишль. У травні — червні 1915 р. австро-німецькі війська прорвали оборону російських військ в районі Горлиці й Тарново (Горлицька операція) та захопили Східну Галичину, Північну Буковину, Західну Волинь, Холмщину й Підляшшя. У травні — серпні 1916 р. російські війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова перейшли в контрнаступ (Брусиловський прорив) і відвоювали Східну Галичину, Північну Буковину й Західну Волинь. У червні 1917 р. наступ російських військ завершився повним провалом і втратою Галичини та Буковини, після чого лінія фронту стабілізувалася до укладення Брестського мирного договору (27 січня 1918 р.).

У 1914 р. після Галицької битви на захоплених Росією західноукраїнських землях було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським. Закривалися українські школи та бібліотеки, заборонялися українські періодичні видання, громадські організації, «Просвіти», переслідувалися громадські діячі (М. Грушевський) та греко-католицькі священики (митрополит А. Шептицький). Окупаційну політику російського уряду щодо населення західноукраїнських земель назвали «європейський скандалом». У 1915 р. після Горлицької операції на західноукраїнські землі повернулася австрійська адміністрація, яка почала переслідування «зрадників», що співробітничали з російською владою. У 1916 р. після Брусиловського прориву населення Галичини зазнало нових реквізицій і депортацій з боку російської адміністрації. З ініціативи ГУР у серпні — вересні 1914 р. у м. Стрий на Львівщині був сформований легіон Українських січових стрільців (УСС), до складу якого ввійшли представники молодіжних воєнізованих організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» (2,5 тис. осіб) на чолі з командуючим М. Галущинським. Січові стрільці взяли активну участь у Першій світовій війні, відзначившись у боях за Ужоцький перевал (вересень 1914 р.), гору Маківка (квітень — травень 1915 р.), гору Лисоня (вересень 1916 р.) у Карпатах. Потрапивши в оточення під Бережанами, полк УСС припинив існування. Українські січові стрільці стали першим військовим формуванням в Україні після втрати нею державності.

Лекція № 16

Тема: «Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. та політика Центральної Ради. Універсали Центральної Ради»

План лекції

1.                Лютнева революція 1917 р. Причини революції. Дільність Тимчасового уряду та Рад робітничих, солдатських  депутатів.

2.                Утворення Української Центральної Ради. Універсали Центральної Ради. Політика Української Центральної Ради в умовах загострення конфлікту з Тимчасовим урядом та більшовицькою Росією.

Після повалення самодержавства й зречення престолу імператора Миколи ІІ під час Лютневої революції в Петрограді (23 лютого — 2 березня 1917 р.) в Росії встановилося двовладдя: поряд із Тимчасовим урядом, сформованим із представників буржуазних партій кадетів і октябристів, діяли Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики.

Під впливом Лютневої революції в Україні розгорнулася національно-демократична революція, яку очолила Українська Центральна Рада, створена 4 (17) березня 1917 р. у Києві представниками українських політичних партій (ТУП, УСДРП, УПСР, УНП), наукових, культурно-просвітницьких, військових та студентських організацій. Лідерами УЦР стали Михайло Грушевський (голова УЦР), Володимир Винниченко (голова Генерального секретаріату), Сергій Єфремов (Генеральний секретар міжнаціональних справ), Симон Петлюра (генеральний секретар військових справ).

Діяльність УЦР була зосереджена на вирішенні національного питання, однак єдиної думки про майбутній статус України не було: «самостійники» (М. Міхновський) виступали за проголошення незалежності України, «автономісти» (М. Грушевський, В. Винниченко) виступали за автономію України у складі федеративної Росії. Вимогу УЦР до Тимчасового уряду про надання Україні автономії у складі Росії підтримали учасники українських маніфестацій у Петрограді та Києві, Всеукраїнського Національного конгресу та І Всеукраїнського військового з’їзду.

Прийняття Першого Універсалу стало наслідком спроб Української Центральної Ради знайти взаємопорозуміння з Тимчасовим урядом. 16 травня 1917 р. УЦР відрядила до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, яка вручила Тимчасовому уряду вимогу про проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Однак Тимчасовий уряд узяв курс на збереження «єдиної і неподільної» Росії й відмовився визнавати право України на автономію. 10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді УЦР видала І Універсал «До українського народу, на Україні та поза Україною сущого». Основні положення:

· УЦР проголосила автономію України у складі федеративної Росії.

· УЦР оголосила себе найвищим державним органом України, яка мала право приймати акти конституційного значення – Універсали.

· УЦР повідомила про намір скликати Всеукраїнські Установчі збори, які мають право приймати закони України.

15червня 1917 р. Виконавчий комітет УЦР утворив перший український уряд – Генеральний секретаріат, який очолив В. Винниченко.

Тимчасовий уряд засудив Перший Універсал УЦР, оголосивши його «проявом сепаратизму» з боку України. 29 червня 1917 р. до Києва прибула урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі для переговорів з УЦР. Під час переговорів делегації Тимчасового уряду вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень Першого Універсалу.

3 липня 1917 p. Українська Центральна Рада прийняла Другий Універсал, у якому були викладені основні засади компромісу УЦР і Тимчасового уряду:

· Тимчасовий уряд визнавав автономію України у складі федеративної Росії, однак УЦР відмовлялася від самочинного проголошення автономії України до прийняття цього рішення на Всеросійських Установчих зборах.

· Тимчасовий уряд визнавав УЦР і Генеральний секретаріат вищими органами влади в Україні, однак територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради і Генерального Секретаріату, не окреслювалася, УЦР мала поповнитися представниками національних меншин, що проживали в Україні, повноваження Генерального секретаріату не уточнювалися, а його склад затверджувався Тимчасовим урядом.

· Тимчасовий уряд погодився на українізацію армії, однак під контролем російського командування.

Компроміс Української Центральної Ради і Тимчасового уряду викликав незадоволення певних політичних сил як в Росії, так і в Україні. В Петрограді проти компромісу з УЦР виступили кадети, які вийшли зі складу Тимчасового уряду на знак протесту проти надання Україні автономії. В Києві у ніч з 4 на 5 липня 1917 р. відбувся організований самостійниками збройний виступ українського полку ім. П. Полуботка, учасники якого намагалися примусити УЦР відмовитися від Другого Універсалу й проголосити незалежність України. Після придушення військами УЦР виступу самостійників полуботківців було заарештовано і відправлено на фронт. Тим часом у Петрограді 4 липня 1917 р. відбулася антивоєнна демонстрація робітників, солдатів і матросів під впливом більшовиків почала переростати у збройне повстання проти Тимчасового уряду. Демонстрація була розігнана, більшовики змушені були перейти у нелегальне становище. І тому 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд на чолі з О. Керенським видав «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату Тимчасового уряду в Україні»:

·  Генеральний секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду й поширював свої повноваження лише на 5 з 9 українських губерній (Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську).

·  З повноважень Генерального секретаріату виключалися військові й продовольчі справи, суд, транспорт, пошта, телеграф.

Інструкція поглибила розкол в українському національному русі.

25 – 30 серпня 1917 р. праві сили на чолі з генералом Л. Корніловим здійснили контрреволюційний заколот з метою встановлення в Росії воєнної диктатури. Однак спроба провалилася.

Лекція № 14

Тема: «Революція 1905–1907 рр. Столипінська  аграрна реформа та її наслідки»

План лекції

1. Події революції 1905–1907 рр. в Україні. Діяльність українських парламентських громад в І та ІІ Державних Думах. Національно-визвольний рух України в роки російської революції 1905–1907 рр.

2.            Проведення Столипінської аграрної реформи, особливості її запровадження в Україні.

Збереження самодержавства, відсутність гарантованих прав і свобод громадян, невирішеність аграрного питання, посилення експлуатації робітників, безробіття, національне гноблення неросійських народів, поразка Росії у війні з Японією призвели до революції 1905—1907 рр. в Російській імперії. Завданнями революції стали ліквідація самодержавства, установлення конституційно-демократичного ладу, проголошення прав і свобод громадян; ліквідація поміщицького землеволодіння й розподіл землі між селянами; установлення 8-годинного робочого дня й запровадження системи соціального захисту робітників; скасування обмежень у правах неросійських народів і надання можливості їх національного самовизначення. 9 січня 1905 р. у Санкт-Петербурзі була розстріляна царськими військами мирна демонстрація робітників («кривава неділя»). На знак протесту в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві відбулися страйки робітників, яких підтримало селянство, почавши погроми поміщицьких маєтків. Революційні настрої охопили армію та флот. 14—25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці «Потьомкін» на чолі з матросами Г. Вакуленчуком і О. Матюшенком. 11—16 листопада 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12 кораблів Чорноморського флоту під керівництвом лейтенанта П. Шмідта. 18 листопада 1905 р. виступили сапери у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. У жовтні 1905 р. відбувся загальноросійський політичний страйк, у якому взяли участь 120 тис. робітників України. 17 жовтня 1905 р. імператор Микола ІІ видав Маніфест, у якому обіцяв підданим громадянські права, політичні свободи та скликання законодавчого органу — Державної Думи. Маніфест розмежував політичні сили на три групи: перші (реакційний табір) захищали існуючу політичну й економічну систему та заперечували будь-які нововведення; другі (ліберальний табір) сприйняли маніфест із надією на конституцію й демократичний устрій та вважали революцію закінченою; треті (революційний табір) уважали маніфест тактичним маневром з боку влади і вимагали продовження революції. У грудні 1905 р. відбулися збройні повстання з метою захоплення політичної влади в Харкові, Олександрівську, Горлівці, Єнакієвому, Луганську. Всі повстання були придушені, їх організатори і активні учасники засуджені, після чого революція пішла на спад.

Революційні події сприяли активізації українського національного руху: з’явилася українська преса – газети «Хлібороб», «Громадська думка», «Рада», відновилася діяльність мережі товариств «Просвіта» в Одесі, Катеринославі, Києві, Миколаєві, Кам’янець-Подільському. Почалася українізація шкільної та вищої освіти, україномовні відділення були відкриті в Одеському й Харківському університетах.

Розгорнулася діяльність українських депутатів у І Державній думі (1906 р., 102 депутати) і ІІ Державній думі (1907 р., 102 депутати), які вимагали скасування викупних платежів селян за землю, запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах, свободи слова, друку, зборів, спілок і віросповідання, надання Україні автономії в складі Росії. Однак 3 червня 1907 р. Друга Державна дума була розпущена царем. Після поразки революції 1905—1907 рр. всі українські партії зазнали переслідування влади. Незважаючи на поразку, революція сприяла пробудженню національної свідомості українського народу й набуттю політичними партіями досвіду боротьби за демократизацію суспільно-політичного ладу.

Після поразки революції встановився реакційний режим, який одержав назву столипінський за ім’ям голови Ради міністрів Петра Столипіна. Він характеризувався виданням нового виборчого закону, за яким виборчі права мали тільки 15% населення; забороною демонстрацій, мітингів, зборів; розгромом робітничих організацій, профспілок; забороною українських газет, журналів, художньої літератури; закриттям «Просвіт», українських клубів і гуртків. Одночасно з метою вирішення аграрного питання, послаблення конфронтації в суспільстві та недопущення нової революції було проведено столипінську аграрну реформу (указ від 9 листопада 1906 р., закони від 14 червня 1910 р. і 29 травня 1911 р.).

Основні положення земельної реформи П. Столипіна:

·  вихід селян із громади та закріплення землі у приватну власність;

·  створення на селі відрубного й хуторського господарства;

·  надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;

·  Переселення селян до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії.

Лекція № 12

Тема: «Українські землі під владою Росії та Австро-Угорщини в першій половині ХІХ ст.»

Наприкінці XVIII ст. внаслідок російсько-турецьких війн (1768—1774 рр., 1787—1791 рр.) і поділів Речі Посполитої (1772 р., 1793 р., 1795 р.) Правобережна й Південна Україна опинилися в складі Російської імперії, Західна Україна — у складі Австрійської імперії. Наддніпрянська Україна у складі Російської імперії поділялася на три генерал-губернаторства: Малоросійське генерал-губернаторство (Харківська, Чернігівська, Полтавська губернії), Київське генерал-губернаторство (Київська, Подільська, Волинська губернії), Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії). Відсутність власної державності спричинила те, що Україна не могла проводити самостійну зовнішню політику і була змушена брати участь у війнах на боці Російської імперії. У 1806—1812 рр. українці брали участь у російсько-турецькій війні, у результаті якої за Бухарестським мирним договором 1812 р. до Росії відійшла Бессарабія (землі між Дністром і Прутом), де в трьох повітах проживали українці. У 1812 р. українці брали участь у війні Росії з Францією. Наполеон Бонапарт прагнув відокремити українські землі від Російської імперії, частину передати своїм союзникам (Правобережжя – Польщі, Волинь – Австрії, Північне Причорномор’я і Крим – Туреччині), а решту (Лівобережжя і Південну Україну) поділити на наполеоніди під протекторатом Франції. Але Росія перемогла і плани Наполеона не здійснилися. У 1828—1829 рр. українці брали участь у російсько-турецькій війні, у результаті якої за Андріанопольським мирним договором до Росії відійшли землі в гирлі Дунаю, де проживали українці. У 1828 р. козаки Задунайської Січі під проводом кошового отамана Йосипа Гладкого перейшли на бік російських військ, поселилися на узбережжі Азовського моря і поклали початок Азовському козацькому війську.

У першій половині XIX ст. в Україні домінувала феодально-кріпосницька система господарювання, заснована на власності поміщиків на землю, закріпаченні селян та їх особистої залежності від пана. Особливістю економічного розвитку був занепад кріпосницьких і зародження ринкових відносин. У сільському господарстві збільшилися посівні площі, поширилося вирощування технічних культур (буряків, льону, коноплі, тютюну, соняшнику), формувалася сільськогосподарська спеціалізація регіонів (Південна Україна — зернові культури, Правобережжя й частково Лівобережжя — технічні культури), з’явилися нові галузі виробництва (цукрове бурякосіяння, тонкорунне вівчарство), виникли переробні підприємства в поміщицьких господарствах (цукрові, винокурні, суконні), застосовувалася вільнонаймана праця та сільськогосподарські машини (сіялки, віялки, косарки, молотарки).

У промисловості почався промисловий переворот – перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великого машинного й заводу та фабрики. Виникли нові галузі виробництва: кам’яновугільна, металургійна, машинобудівна, текстильна, цукрова. Застосовувалася вільнонаймана праця, сформувався прошарок промислової буржуазії та найманих робітників. Розвивалися внутрішня і зовнішня торгівля: з України вивозили сільськогосподарські продукти й сировину (хліб, сало, риба, сіль, цукор, худоба, шкіри), до України ввозили промислові товари (одяг, взуття, чай, кава, какао, вина, пряності), зростали морські порти (Одеса, Миколаїв, Херсон), розвивалася ярмаркова торгівля (в Харкові, Києві, Полтаві, Ромнах) і чумацького промислу (транспортування зерна, солі, риби).

У Наддніпрянській Україні у 1813—1835 рр. тривало селянське повстання під проводом Устима Кармалюка на Поділлі, Волині та Київщині. У 1819 р. відбулося повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку. У 1855 р. під час Кримської війни (1853—1856 рр.) спалахнуло повстання на Київщині під назвою «Київська козаччина», яке було викликане чутками про звільнення від кріпацтва селян, що запишуться до ополчення й вирушать на війну. У 1856 р. відбувся «похід у Таврію за волею» селян Катеринославщини та Херсонщини, приводом до якого стали чутки про звільнення від кріпосного права селян, що заселять зруйновані під час війни місцевості в Криму. Повстання були придушені царськими військами.

Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні розпочався суспільно-політичний рух, який складався з трьох течій: українського, російського та польського. Український національно-визвольний рух був пов'язаний з діяльністю козацької старшини (прагнення відновити автономію, а в майбутньому створити незалежну Україну). Він виявлявся у діяльності патріотичного гуртка в Новгоро-Сіверському (А. Гудович, Г. Долинський, Г. Калинський та ін.), появі історико-літературних творів («Енеїда» І. П. Котляревського, «Історія Русів» та ін.), утворення масонських лож у Києві, Одесі, Харкові та ін.

У 1791 р. Василь Капніст за дорученням козацької старшини здійснив поїздку до Берліна, щоб обговорити з прусським канцлером план відокремлення України від Росії. У 1818 – 1819 рр. у Полтаві існувала масонська ложа «Любов до істини» (І. Котляревський), на базі якої у 1821 – 1825 рр. діяло «Малоросійське товариство» (В. Лукашевич). Учасники масонських лож проповідували ідеї свободи, рівності, братерства й сприяли пробудженню національної свідомості української інтелігенції.

Російський суспільно-політичний рух був пов'язаний з діяльністю декабристів. У 1821 р. у Петербурзі утворилося «Північне товариство» (Микита Муравйов, Сергій Трубецькой, Кіндратій Рилєєв, Сергій Каховський), програмний документ якого – «Конституція» (автор М. Муравйов) – передбачав встановлення конституційної монархії, ліквідація кріпацтва, надання громадянських прав та свобод населенню, перетворення Росії на федеративну державу (утворення Чорноморської держави зі столицею у м. Києві та Української держави зі столицею в м. Харкові на Лівобережжі та Слобожанщині).

У 1821 р. у Тульчині було створено «Південне товариство» (Павло Пестель, Сергій Волконський, брати Сергій та Микола Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужєв-Рюмін), програмний документ якого – «Руська правда» (П. Пестель) передбачав встановлення республіки, ліквідацію кріпацтва, надання громадянських прав та свобод населенню, збереження «єдиної та неподільної Росії». У 1823 р. у Новограді-Волинському утворилося «Товариство об’єднаних слов’ян» (брати Андрій та Петро Борисови), програмні документи якого — «Правила» та «Клятва» передбачали визволення слов’янських народів від царського самодержавства, установлення демократичного ладу, утворення федерації слов’янських республік, однак не передбачали створення окремої Української держави. Повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. і повстання Чернігівського полку на Київщині 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. були придушені вірними цареві військами. За вироком суду керівників повстання К. Рилєєва, С. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна, П. Пестеля було страчено, понад 250 декабристів заслано до Сибіру.

Польський національно-визвольний рух виник після поділів Речі Посполитої. Його учасники прагнули відновлення державної незалежності Польщі. Під час польського національно-визвольного повстання 1830—1831 рр. проти російського панування повстанці розраховували на підтримку українців. Однак українське селянство відштовхнуло небажання польської шляхти скасувати кріпацтво, а українську інтелігенцію — прагнення включити Україну до майбутньої Польської держави. Поразка повстання спричинила ослаблення польського визвольного руху на Правобережжі: повстанців було заслано до Сибіру, дрібних шляхтичів позбавлено дворянства, закрито польські школи, ліквідовано УГКЦ.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок поділів Речі Посполитої (1772 р., 1793 р., 1795 р.) Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) опинилися у складі Австрійської імперії. Галичина з деякими польськими землями, яка була виділена в окремий край із центром у Львові, отримала назву «Королівство Галичини і Лодомерії». Воно поділялося на 12 дистриктів (округів), окремим округом була Буковина. Закарпаття у складі Братиславського воєводства входило до Угорського королівства й поділялося на 4 жупи Уряд Австрійської імперії прагнув зміцнити свій контроль над українськими землями, тому проводив політику денаціоналізації (асиміляції) щодо українців.

Значний вплив на становище українців справили реформи австрійських імператорів Марії-Терезії (1740—1780 рр.) та Йосипа ІІ (1780—1790 рр.), які охопили сільське господарство (звільнення селян від особистої залежності від поміщиків, визначення розміру панщини – 30 днів на рік), релігію (зрівняння у правах католиків, греко-католиків і протестантів, відкриття семінарій, що готували греко-католицьких священників), освіту (відкриття початкових шкіл з українською мовою викладання, відновлення Львівського університету (1784 р.), при якому діяв Руський інститут, де навчалися українці).

Основною галуззю економіки західноукраїнських земель було сільське господарство. Промисловість перебувала у тривалому застої, розвивалися другорядні галузі (текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, лісова, тютюнова). Ремісничо-мануфактурне виробництво не витримувало конкуренції з німецькою та чеською фабрично-заводською промисловістю.

У 1810—1825 рр. поширився рух опришків під керівництвом Мирона Штолюка у Прикарпатті. У 1810—1815 рр., 1831 р. відбулися «холерні бунти» у Закарпатті, приводом до яких стали обмеження, введені у зв’язку з епідемією холери. У 1843—1844 рр. спалахнуло селянське повстання на чолі з Лук’яном Кобилицею в Буковині. У 1846 р. відбулися селянські повстання в Галичині.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в західноукраїнських землях почалося національне відродження, на чолі якого стало греко-католицьке духовенство. У 1816 р. у Перемишлі в Галичині священик Іван Могильницький за підтримкою єпископа Михайла Левицького організував перше просвітницьке «Товариство греко-католицьких священиків», яке відкривало школи з українською мовою викладання, видавало українські підручники й брошури для народу. У 1833—1837 рр. у Львові діяло громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця», засновниками якого були студенти Львівського університету й одночасно греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. У 1837 р. «Руська трійця» видала у Будапешті альманах «Русалка Дністрова», де були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи. Під час революції 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії активізувався національно-визвольний рух, під впливом якого уряд скасував кріпосне право. 2 травня 1848 р. представники уніатського духовенства й української інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем, яка повинна була представляти українців Галичини перед австрійським урядом. 15 травня 1848 р. у Львові стала виходити перша газета, друкована українською мовою «Зоря Галицька». 10 липня 1848 р. почав роботу австрійський парламент, у якому інтереси українців представляли 39 депутатів. Вони запропонували парламентові розглянути питання про територіально-національний поділ Галичини на Східну (українську) й Західну (польську). Однак революція 1848—1849 рр. зазнала поразки: було придушено антиурядове повстання у Львові (1—2 листопада 1848 р.), розпущено австрійський парламент (8 березня 1849 р.), придушено селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині (1848—1850 р.), заборонено діяльність Головної руської ради (1851 р.).

Лекція № 13

Тема: «Українські землі у другій половині ХІХ ст.»

Реформи 1860 – 1870-х рр. у Наддніпрянській Україні

Дата	Назва реформи	Основні заходи
1861 р.	селянська	9 лютого 1861 р. російський імператор Олександр ІІ підписав «Положення про селян» і «Маніфест» про скасування кріпосного права. Селяни одержали особисту свободу й громадянські права. За отримані земельні наділи, які часто були меншими й гіршими, ніж попередні, селяни повинні були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили брати їх в борг у держави, а потім сплачувати одержану позику з відсотками протягом 49 років. До укладання викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними й за користування наділами змушені були відпрацьовувати панщину або платити оброк. Зберігалася громада як засіб суворого виконання селянами повинностей, оскільки з поміщиком розраховувався не кожен селянин окремо, а   вся громада в цілому. Для розв’язання спорів між селянами й поміщиками було створено інститут мирових посередників, які призначалися виключно із дворян.
1864 р.	судова	Створення єдиного для всіх безстанового суду, здійснення судочинства за участі прокурора, адвоката й присяжних засідателів, запровадження відкритих судових засідань, на яких могли бути присутні представники преси, усі бажаючі, незалежність суду від адміністрації (міністрів, губернаторів)
1864 р.	земська	Створення виборних органів місцевого самоврядування в губерніях і повітах (земства), які займалися розбудовою шкіл, лікарень, доріг, організацією агрономічної та поштової служби
1870 р.	міська	Створення виборних органів місцевого самоврядування у містах (міські думи), які займалися розбудовою шкіл, лікарень, доріг, організацією поштової служби, благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею
1862 – 1877 рр.	військова	Запровадження загальної військової повинності, скорочення терміну служби до 6 років у сухопутних і до 7 років у флоті, заборона тілесних покарань, переозброєння й переобмундирування армії, засновування військових гімназій, юнкерських училищ для підготовки офіцерів
1860 – 1864 рр.	фінансова	Заснування Державного банку, розширення мережі приватних банків, удосконалення податкової системи, публікація в пресі всіх доходів й витрат держави
1863 – 1864 рр.	освітня	Уведення єдиної системи початкової освіти, збільшення кількості шкіл, училищ, реальних і класичних гімназій, започаткування вищої освіти для жінок, надання автономії університетам у навчальних справах

Економічний розвиток Наддніпрянської України у 60—90-х рр. ХІХ ст.

У сільському господарстві діяли дві системи господарювання: ринкова система, при якій застосовувалася вільнонаймана праця селян за договором із використанням сільгосптехніки й добрив, і відробіткова система, при якій застосовувалася примусова праця селян зі своїм інвентарем у господарстві поміщика за взяті в борг зерно, інвентар та ін. Піднесення сільського господарства проявилося в розвитку товарного рільництва (вирощуванні зернових культур, кукурудзи, льону, тютюну, цукрових буряків), розвитку тваринництва (розведенні великої рогатої худоби, овець, свиней, коней), застосуванні сільськогосподарської техніки (парових двигунів, молотарок, жниварок, віялок), поширенні застосування вільнонайманої праці (батраків) розвитку сільськогосподарчої кооперації (створенні артілей, споживспілок), подальшому соціальному розшаруванні селянства (заможні селяни, середняки, бідняки), початку трудової еміграції до Кубані, Поволжжя, Сибіру.

У промисловості завершився промисловий переворот. Розвивалися вугільна (Донбас), залізорудна (Кривий Ріг),металургійна (Олександрівськ, Катеринослав, Юзівка), машинобудівна (Харків, Луганськ, Миколаїв), цукрова (Правобережжя) галузі. Пожвавилися інвестиції іноземного капіталу (англійського, французького, німецького бельгійського та ін.). Розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля: Україна експортувала пшеницю, ячмінь, вовну, м’ясо, сукно, імпортувала машини, шовк, бавовну, чай, каву, рис, прянощі. Розвивалася ярмаркова торгівля (у Харкові, Києві, Полтаві, Житомирі, Білій Церкві), чумацький промисел (транспортування зерна, солі, риби), створювалися біржі для продажу великих партій товарів (Київська, Одеська, Харківська, Миколаївська та ін.) Розгорнулося залізничне будівництво (Одеса—Балта, Київ—Одеса, Курськ—Харків—Севастополь, Донбас—Кривий Ріг та ін.). Розвивався водний транспорт, зростали морські порти (Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Керч).

У другій половині ХІХ ст. російський царизм проводив політику національного гноблення українського народу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав Валуєвський циркуляр про заборону друку українською мовою шкільних і релігійних видань. 1876 р. імператор Олександр ІІ видав Емський указ про повну заборону української мови, за яким заборонялися публікація й ввезення в Україну будь-яких українських книг, п’єс, пісень, використання української мови в початкових школах, судах і державних установах.

Поразка революції 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії призвела до посилення політичної реакції. Однак у 60-ті рр. ХІХ ст. австрійський уряд був змушений провести реформи, внаслідок яких було прийнято Конституцію (1867 р.), перетворено унітарну Австрійську імперію на дуальну Австро-Угорську імперію (1868 р.), надано обмежену внутрішню автономію Галичині й Буковині. Закарпаття залишилося частиною Угорщини й самоврядування не отримало. Австрійський уряд намагався перешкодити формуванню української нації й асимілювати українське населення, що виявилося в порушенні проголошеної Конституцією рівноправності всіх громадян в адміністративних, судових і навчальних закладах, обмеженні викладання українською мовою в школах, зайнятті керівних посад лише особами австрійської, угорської й польської національностей.

Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття залишилися внутрішніми колоніями Австрійської імперії й служили ринком збуту товарів і джерелом сировини та сільськогосподарської продукції. Скасування кріпосного права сприяло розвитку ринкових відносин в економіці західноукраїнських земель. Аграрне перенаселення, повільний розвиток промисловості, демографічний бум призвели до початку трудової еміграції українців до Росії, Німеччини, Румунії, Австрії, Угорщини й навіть до Канади, США, Бразилії й Австралії.

Основою економіки залишалося сільське господарство, у якому було зайнято 75—85% населення. Незважаючи на залишки кріпацтва (панування поміщицького землеволодіння, великі викупні платежі, малоземелля й безземелля селян), розвивалися ринкові відносини: застосовувалася вільнонаймана праця, сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів, виникали кооперативи. У 70—90-х рр. XIX ст. почалося формування фабрично-заводської промисловості, провідними галузями якої були нафтова, вугільна, соляна, лісова та харчова. Однак промисловий переворот у Західній Україні відбувся пізніше, ніж у центральних і західних регіонах Австрійської імперії, тому великих підприємств було дуже мало (5%), переважала середня, дрібна й кустарно-реміснича промисловість.

Лекція № 9

Тема: «Руїна. Правління гетьманів І. Брюховецького, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, І. Самойловича»

Кількість годин – 1 година

Мета заняття – ознайомити студентів з гетьмануваням П. Тетері, П. Дорошенка, Ю. Хмельницького, І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича.

План лекції

1.                 Правобережна Україна. Гетьманування П. Тетері, П. Дорошенка, Ю. Хмельницького. Чигиринські походи турецько-татарського війська.

2.                 Лівобережна Україна. Гетьманування І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича.

3.                 Запорозька Січ у складі Гетьманщини.

4.                 Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної та Слобідської України.

 У 1663 р. гетьманом Правобережної України було обрано Павла Тетерю (1663 – 1665 рр.), який намагався об’єднати Україну під зверхністю польського короля. Він зазнав поразки, зрікся булави та виїхав до Польщі. Наступним гетьманом Правобережжя було обрано Петра Дорошенка (1665 – 1676 рр.). Він прагнув об’єднати Правобережжя з Лівобережжям за допомогою Османської імперії. У 1668 р. після вбивства лівобережного гетьмана І. Брюховецького Дорошенко був проголошений гетьманом усієї України, але не на довго.

30 січня 1667 р. Московська держава та Польща підписали Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким козацька Україна поділялася на три частини:

• Лівобережна Україна з Києвом (на два роки) залишалися під владою Московії;

• Правобережна Україна закріплювалася за Польщею;

• Запоріжжя переходило під спільне управління обох держав.

 У 1669 р. скликана П. Дорошенком старшинська рада в Корсуні визнала протекторат Османської імперії над Правобережною Україною. У 1672 р. Туреччина почала війну з Польщею за українські землі й за допомогою козаків здобула перемогу. Туреччина і Польща уклали Бучацький мирний договір.

Умови Бучацького договору 1672 р.:

·                    Галичина, Волинь та Північна Київщина залишалися у складі Польщі;

·                    Поділля відходило до Туреччини;

·                    Брацлавщина і Південна Київщина залишалися під владою П. Дорошенка під протекторатом Туреччини.

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. У 1676 р. він відмовився від турецького протекторату, зрікся гетьманства й присягнув на вірність московському цареві. Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Правобережною Україною, проголосила гетьманом Юрія Хмельницького (1676—1681 рр.), звільнивши його зі стамбульської в’язниці. Суперництво Туреччини й Московії за Правобережжя призвело до війни 1676—1681 рр., у ході якої відбулися два Чигиринських походи турецько-татарської армії 1677 р. і 1678 р. Київщина й Поділля фактично перетворилися на пустку. Ю. Хмельницький, який правив майже безлюдним краєм, став непотрібний туркам і був страчений. Багаторічна війна за українські землі Московської держави, Речі Посполитої, Османської імперії та Кримського ханства призвела до підписання мирних договорів (Бахчисарайський договір та «Вічний мир»), які вирішували долю українських земель. Лівобережжя з Києвом і Запоріжжя закріплювалися за Московією; північна частина Правобережжя (Північна Київщина, Галичина й Волинь) — за Польщею; південна частина Правобережжя (Південна Київщина, Брацлавщина й Поділля) — за Туреччиною.

У 1663 р. на «Чорній раді» в Ніжині гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Брюховецький (1663—1668 рр.), який підписав новий договір з Московською державою. Московські статті 1665 р. істотно обмежили автономію Лівобережної Гетьманщини й посилили її залежність від Московської держави.

Умови Московських статей 1665 р.:

·                    московські воєводи отримали право перебувати майже в усіх великих українських містах і збирати податки;

·                    вибори гетьмана дозволялися лише у присутності царського представника;

·                    гетьман позбавлявся права на ведення самостійної зовнішньої політики.

 У 1668 р. козаки вчинили бунт і вбили І. Брюховецького. У 1669 р. на Генеральній раді в Глухові гетьманом Лівобережної України було обрано Дем’яна Многогрішного (1669—1672 рр.), який уклав новий українсько-московський договір.

Умови Глухівських статей 1669 р.:

• зменшувалася кількість воєвод і обмежувалося їх право втручатися у місцеве управління;

• відновлювався козацький реєстр у 30 тис. осіб;

• податки збиралися козацькою старшиною.

У 1672 р. замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Самойловича (1672—1687 рр.), який підписав новий договір між гетьманським і московським урядами. Конотопські статті 1672 р., доповнивши Глухівські статті, суттєво обмежили владу гетьмана й вплив рядового козацтва. У 1676 р. після відмови від булави П. Дорошенко І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. «Вічний мир» 1686 р. ускладнив становище І. Самойловича. Він був зобов’язаний на чолі козацького війська взяти участь у Першому кримському поході 1687 р. разом із московською армією. Звинувачений у невдачі, І. Самойлович був заарештований і засланий до Сибіру.

Після укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. становище Чортомлицької Січі ускладнилося. Запоріжжя потрапило під спільне управління Московії та Польщі й повинно було надавати воєнну допомогу обом державам. Запорожці під проводом кошового отамана Івана Сірка брали участь у війнах проти Османської імперії та Кримського ханства. Саме з І. Сірком пов’язують написання запорожцями листа турецькому султану Магомету IV у відповідь на пропозицію визнати його владу й перейти до нього на службу. Після підписання «Вічного миру» 1686 р. Запорожжя залишилося під владою Московської держави, яка почала наступ на політичні та економічні права Запорозької Січі. Московія заборонила зв’язки Запорожжя з Річчю Посполитою та Кримським ханством.

Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної Гетьманщини, що склався упродовж Національно-визвольної війни, залишився майже без змін. Хоча Лівобережна Гетьманщина підпорядковувалася владі московського царя, вона зберігала своєрідне козацько-старшинське самоврядування. Гетьманщина поділялась на 10 полків (полками керували полковники) – полки поділялися на сотні (очолював сотник). Міста мали магдебурзьке право, ними управляли виборні магістрати. Найвища посадова особа – гетьман, який обирався Генеральною радою й складав присягу московському цареві. При гетьманові була Генеральна старшина (писар, обозний, суддя, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний).

Адміністративний устрій Слобожанщини був схожий на устрій Гетьманщини, але мав свої особливості. Її територія поділялася на 5 полків (Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський). Полками управляли виборні полковники, які підпорядковувалися бєлгородському воєводі. Полки поділялися на сотні, але посади гетьмана й Генеральної старшини не існувало.

Лекція № 10

Тема: «Гетьманування І. Мазепи та І. Скоропадського»

Кількість годин – 1 година

Мета заняття – ознайомити студентів з гетьмануванням І. Мазепи та І. Скоропадського. 

План лекції

1.                  Гетьманування І. Мазепи.

2.                  Гетьманування І. Скоропадського.

У 1687 р. гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Мазепа (1687 – 1708 рр.), який підписав Коломацькі статті (1687 р.) за якими: гетьман не мав права без дозволу царя позбавляти посад козацьку старшину, а старшина – переобирати гетьмана, гетьманському уряду заборонялося вести дипломатичні відносини з іншими державами, московські війська на чолі з воєводою вводилися до столиці Гетьманщини – Батурина. Визначальною рисою внутрішньої політики І. Мазепи було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній гетьманській державі зі збереженням козацького устрою. На початку гетьманування І. Мазепа вважав, що може втілити свої задуми у союзі з Московською державою, тому брав участь у зовнішньополітичній діяльності царя Петра І (1682—1725 рр.). У 1689 р. українські козаки на чолі з І. Мазепою взяли участь у Другому кримському поході. Похід був невдалий та став причиною повстання на Правобережжі (1702 – 1704 рр.) під проводом Семена Палія. У 1704 р. за наказом Петра І війська І. Мазепи придушили повстання і на певний час Правобережжя опинилося під владою І. Мазепи. Із часом І. Мазепа зрозумів згубність відносин України з Московією й почав таємні переговори зі Швецією. Він вирішив скористатися Північною війною (1700—1721 рр.) між Росією та Швецією за вихід до Балтійського моря для відродження незалежності України. У 1708 р., коли шведські війська почали похід на Москву через українські землі, І. Мазепа уклав договір зі шведським королем Карлом XII:

• Гетьманщина мала стати незалежною державою й повернути всі загарбані Московією землі;

• шведський король зобов’язувався захищати Гетьманщину й надавати військову допомогу;

• І. Мазепа призначався довічним князем України, він і старшина зберігали свої права й вольності;

• гетьман зобов’язувався передати шведам на час війни міста Стародуб, Мглин, Полтаву, Гадяч і Батурин.

Петро І звинуватив І. Мазепу у зраді, наказав переобрати гетьмана, зруйнували гетьманську резиденцію Батурин і Запорозьку Січ. 27 січня 1709 р. відбулася Полтавська битва, у якій шведсько-українське військо отримало поразку. І. Мазепа утік з-під Полтави до Молдови, яка перебувала під владою Туреччини, він помер у Бендерах. Після смерті І. Мазепи гетьманом в еміграції було обрано Пилипа Орлика (1710 – 1742 рр.), який уклав угоду з козацькою старшиною під назвою «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького». Основні положення Конституції:

·                    Україна проголошувалася незалежною від Польщі та Росії, Україна визнавалася республікою, де гетьманські повноваження обмежувалися на користь старшині;

·                    законодавча влада мала належати Генеральній раді, виконавча влада — Генеральній старшині, судова влада — Генеральному суду;

·                    державною релігією оголошувалося православ’я.

Так, як Конституцію було прийнято в еміграції чинності на території України вона не мала.

У 1708 р. після переходу І. Мазепи на бік шведів гетьманом Лівобережної України з волі царя Петра І був обраний Іван Скоропадський (1708—1722 рр.), який намагався в Решетилівських статтях 1709 р. відновити деякі права України. Однак Петро І видав укази, які, навпаки, значно обмежили українську автономію:

• запровадив посаду царського резидента — стольника А. Ізмайлова для контролю над гетьманом;

• наказав перенести гетьманську резиденцію ближче до російських земель із Батурина до Глухова;

• створив першу Малоросійську колегію (1722—1727 рр.) у складі 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим, яка управляла Україною разом із гетьманом.

  

Лекція № 11

Тема: «Остаточна ліквідація гетьманату та Запорізької Січі»

Кількість годин – 1 година

Мета заняття – ознайомити студентів з гетьмануванням П. Полуботка, Д. Апостола та К. Розумовського; ліквідацією автономного устрою Гетьманщини, діяльністю Другої Малоросійської колегії, ліквідацією Запорозької Січі, скасуванням козацького устрою на Слобожанщині.

План лекції

1.                 Гетьман П. Полуботок.

2.                 Гетьман Д. Апостол. Обмеження автономії Гетьманщини. «Правління Гетьманського уряду» 1734 р.

3.                 Гетьманування К. Розумовського. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини.

4.                 Діяльність Другої Малоросійської колегії. Ліквідація Запорозької Січі. Скасування козацького устрою на Слобожанщині.

У 1722 р. тимчасовим гетьманом було обрано Павла Полуботка (1722 – 1724 рр.), який намагався відстояти права Гетьманщини й обмежити повноваження Малоросійської колегії. Однак П. Полуботок був звинувачений Петром І у державній зраді (таємний зв'язок із П. Орликом), заарештований та ув’язнений у Петропавлівській фортеці, де і помер. Вся влада в Україні залишилася у Малоросійської колегії.

У 1727 р. імператор Петро ІІ (1727—1730 рр.) вирішив відновити гетьманство, розраховуючи на військову допомогу козаків у війні з Туреччиною. Гетьманом був обраний Данило Апостол (1727—1734 рр.). Він отримав від царського уряду «Рішительні пункти», які значно обмежили автономію України. Д. Апостолу вдалося провести реформи у сферах судочинства, фінансів, торгівлі й таким чином тимчасово пригальмувати наступ царизму на автономію України.

У 1734 р. після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іоанівна (1730—1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана й передала всю владу в Україні Правлінню гетьманського уряду (1734—1750 рр.) на чолі з князем О. Шаховським.

У 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна (1741—1761 рр.) розпустила Правління гетьманського уряду й відновила гетьманство, висунувши кандидатом на посаду гетьмана Кирила Розумовського (1750—1764 рр.).

Основні заходи К. Розумовського щодо відновлення автономії України:

·                    Під владу гетьмана було передано Запорозьку Січ і Київ;

·                    почалася відбудова столиці Гетьманщини Батурина та гетьманської резиденції Глухова;

·                    розпочалося проведення судової, військової і фінансової реформ;

·                    розширилися права козацької старшини, якій надавалося право керувати Гетьманщиною за відсутності гетьмана;

·                    обмежувалася сваволя російських чиновників, які перебували в Україні.

Однак самостійні дії гетьмана суперечили планам російського уряду. У 1764 р. імператриця Катерина ІІ (1762—1796 рр.) змусила К. Розумовського скласти гетьманські повноваження. Для управління Лівобережною Україною та Запоріжжям було створено Другу Малоросійську колегію (1764—1786 рр.) на чолі з генерал-губернатором П. Румянцевим. 1765 р. полково-сотенний устрій Слобожанщини було скасовано й утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові, а козацькі полки перетворено на гусарські полки російської армії. 1781 р. було скасовано полково-сотенний устрій Лівобережжя й утворено Малоросійське генерал-губернаторство у складі Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської губерній, козацькі полки перетворено на регулярні полки російської армії. 1783 р. у Лівобережній та Слобідській Україні було запроваджено кріпацтво. «Грамота про вільність дворянства» надавала українській шляхті права й привілеї російського дворянства. Згідно з імператорським наказом Друга малоросійська колегія ліквідувала Генеральну військову канцелярію, Генеральний військовий суд, здійснила перепис населення, описала земельну власність, виявила ступінь заможності кожного господаря.

У першій половині ХVІІІ ст. територія Південної України залишалася під владою Османської імперії та її васала Кримського ханства. Після зруйнування російськими військами Чортомлицької Січі (1709 р.) запорожці переселилися на територію Кримського ханства і з дозволу хана заснували Кам’янську (1709 р.), а згодом Олешківську Січ (1711 р.). У 1734 р. російський уряд дозволив січовикам повернутися на Запорожжя, де вони заклали Нову Січ на берегах р. Підпільної. Територія Підпільненської Січі поділялася на паланки (Кодацька, Самарська, Кальміуська та ін.), кожна з яких мала власний адміністративний апарат (полковник, писар, суддя, осавул, отамани слобід), що обирався паланковою радою. Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках — великих господарствах, де займалися рільництвом, садівництвом, городництвом, скотарством, мисливством, рибальством, ремеслами, торгівлею (з Туреччиною, Кримським ханством, Річчю Посполитою, Російською імперією).

У 1768 – 1774 рр. російсько-турецька війна, внаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором до Росії відійшли територія між Дніпром і Південним Бугом, Азов і частина Керченського півострова. У 1775 р. російські війська під командуванням генерала П. Текеля за наказом імператриці Катерини ІІ зруйнували Запорозьку Січ, вивезли клейноди й архів, відправили на заслання на Соловки останнього кошового отамана Петра Калнишевського. З ліквідацією Запорозької Січі завершилася козацька доба в історії України. Частина запорозьких козаків переселилася на територію Османської імперії й заснувала у гирлі р. Дунаю Задунайську Січ У 1783 р. Катерина ІІ підписала указ про включення Криму до складу Російської імперії, що призвело до російсько-турецької війни 1787—1791 рр. За Яським мирним договором до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, а Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Лекція № 7 Початок Національної революції і Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Хід воєнних дій в період 1648–1651 рр. (1 год.)

Причини, характер і рушійні сили Національно-визвольної війни.

1.                Зміни в суспільно-політичному житті.

2.                Утворення української козацької держави – Війська Запорізького. Зовнішньополітична діяльність уряду Б. Хмельницького.

3.     Жовтоводська, Корсунська та Пилявецька битви.

4.     Зборівська битва. Укладення Зборівського договору.

5.     Берестецька битва. Укладення Білоцерківського договору. Відносини Війська Запорізького з Польщею, Кримським ханством, Молдовою, Московією

Причинами Національно-визвольної війни були:

• зростання в Україні землеволодіння польських магнатів і шляхти, закріпачення селян, збільшення панщини, утиски козаків, міщан і православної шляхти з боку польських магнатів і шляхти;

• примусове поширення польської мови, культури, звичаїв на українське населення, звуження сфери вживання української мови, обмеження прав українців при зайнятті державних посад;

• наступ католицизму та уніатства на права Української православної церкви, примусове покатоличення населення, упровадження податку на утримання католицького духовенства.

Рушійними силами війни стали козаки, селяни, міщани, дрібна українська шляхта, православне духовенство.

Війна мала національно-визвольний і антифеодальний характер.

Метою війни було знищення польського панування, ліквідація кріпацтва, створення незалежної української держави. Очолив національно-визвольну війну чигиринський сотник Богдан Хмельницький, якого в січні 1648 р. запорозькі козаки обрали гетьманом. Він уклав союзну угоду з Кримським ханством про надання військової допомоги у війні проти Речі Посполитої. У квітні 1648 р. козацькі війська вирушили в похід із Запорозької Січі назустріч польським військам.

Переможні битви 1648—1649 рр. дали можливість почати будівництво Української козацької держави — Війська Запорозького (Гетьманщини) на основі традицій Запорозької Січі. Територія Війська Запорозького згідно з умовами Зборівського договору складалася із земель Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (столиця — м. Чигирин). Замість воєводств створювалися 16 полків на чолі з полковниками й 272 сотні на чолі із сотниками. Головою держави був обраний козаками гетьман, який мав вищу адміністративну, судову й військову владу. Вищими органами влади були Генеральна (згодом Старшинська) Рада і Генеральна старшина. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьманові. Збройні сили складалися з піхоти, кінноти, артилерії, розвідки, обозної, санітарної та інших служб. Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору і герб із зображенням козака з мушкетом. Особливістю козацької держави був її військовий устрій, що зумовлювалося як потребою боротьби за незалежність, так і традиціями Війська Запорозького.

Напрямки зовнішньої політики Гетьманщини за Б. Хмельницького:

1.                  Отримання воєнної допомоги для ведення збройної боротьби з Річчю Посполитою (укладання союзних угод про воєнну допомогу з Кримським ханством, Московською державою і Трансільванським князівством)

2.                  Ослаблення Речі Посполитої та запобігання її спробам утворити антиукраїнські союзи (докладання зусиль для розриву миру між Польщею й Московською державою, прагнення укласти антипольський союз зі Швецією і Бранденбургом)

3.                  Здобуття держави-протектора (захисника) Гетьманщини (ведення переговорів про можливість прийняття Української козацької держави під протекторат Османської імперії або Московської держави)

4.                Зміцнення становища Гетьманщини як нової незалежної держави (підтримування дипломатичного листування з володарями іноземних держав, прийняття послів, інформування їх про події в Україні).

Перші перемоги козаки одержали в битвах в урочищі Жовті Води (5—6 травня 1648 р.), поблизу Корсуня (16 травня 1648 р.), під Пилявцями (11—13 вересня 1648 р.). У результаті значна територія України була визволена від польського панування. У вересні 1648 р. повстанці підійшли до Львова й заволоділи Високим замком, а в жовтні почали осаду польської фортеці Замостя. Дізнавшись про вибори нового польського короля Яна II Казимира, Б. Хмельницький погодився на перемир’я і повернув козацьку армію на Подніпров’я. 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва.

У 1649 р. війна розгорнулася з новою силою. Польська армія захопила Галичину і вторглася на Поділля. Війська козаків і татар оточили частину польських військ біля м. Збаража. 5—6 серпня 1649 р. польська армія зазнала значних втрат під м. Зборовом, однак кримський хан Іслам-Гірей змусив Б. Хмельницького припинити бойові дії. 8 серпня 1649 р. був укладений Зборівський мирний договір, за умовами якого Річ Посполита визнала Українську козацьку державу на чолі з гетьманом у межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств, підтвердила права й привілеї козацького війська, встановила реєстр у 40 тис. козаків, визнала свободу існування православної церкви, оголосила амністію учасникам повстання.

Військові дії між Україною та Польщею відновилися в 1651 р., коли на Волині зійшлися польська армія на чолі з Яном ІІ Казимиром, козацьке військо Б. Хмельницького і татари під проводом Іслам-Гірея. 18—30 червня 1651 р. у вирішальній битві поблизу м. Берестечка татари знов зрадили козаків і захопили в полон гетьмана. Обраному наказним гетьманом Івану Богуну з великими втратами вдалося вивести козаків з облоги й відступити на Київщину. Звільнившись із полону, Б. Хмельницький почав переговори про укладення миру. 18 вересня 1651 р. був укладений Білоцерківський мирний договір, за умовами якого територія Української козацької держави обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч осіб, гетьману заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами, польській шляхті дозволялося повернутися до своїх довоєнних маєтків в Україні. Б. Хмельницький прагнув укладення воєнного союзу з господарем Молдови Василем Лупулом з метою досягнення воєнно-політичної ізоляції Польщі. У 1650 р. відбувся перший молдовський похід, за результатами якого були встановлені союзницькі відносини між Україною й Молдовою. У 1652 р. і 1653 р. відбулися молдовські походи з метою змусити В. Лупула виконати попередні зобов’язання.

Лекція № 8 Завершальний етап війни. Правління гетьманів Ю. Хмельницького, І. Виговського (1 год.)

1.                Батозька битва.

2.                  Укладення українсько-російського договору. Переяславська рада. Березневі статті. Московсько-польська війна. Віленське перемир’я. Смерть Б. Хмельницького.

3.                  Гетьманування І. Виговського. Ухвалення Гадяцьких пунктів. Московсько-українська війна.

4.                  Гетьманування Ю. Хмельницького. Переяславські статті. Слободищенський трактат. Поділ України.

Б. Хмельницький продовжив боротьбу за визволення українських земель від Речі Посполитої. 23 травня 1652 р. козаки розгромили польський військовий табір біля підніжжя г. Батіг на Поділлі. У вересні 1653 р. козаки оточили польську армію під м. Жванець, однак кримський хан знову зрадив козаків, уклавшли сепаратну угоду з польським королем. За Кам’янецькою угодою воєнні дії припинялися, польська шляхта поверталася до своїх маєтків, татари отримали дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях, інтереси України не бралися до уваги.

Восени 1653 р. внутрішнє й міжнародне становище Української держави значно погіршилося. Задля збереження основних здобутків національно-визвольної війни, насамперед Української держави, Б. Хмельницький вирішив звернутися по допомогу до Московії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під руку царя» Олексія Михайловича й розпочати війну проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася козацька рада, яка вирішила укласти союз із Московською державою за умови збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького. У березні 1654 р. козацьке посольство уклало угоду з московським урядом — Березневі статті, у яких визнавався суверенітет Української держави: зберігалися адміністративно-територіальний устрій та республіканська форма правління, визнавалася незалежність української адміністрації у проведенні внутрішньої політики, підтверджувалися права й привілеї Війська Запорозького, установлювалася кількість козацького війська в 60 тисяч осіб, однак заборонялися самостійні дипломатичні відносини з Річчю Посполитою та Туреччиною. Навесні 1654 р. Московська держава вступила у війну з Річчю Посполитою. Протягом 1654—1655 рр. московсько-українські війська визволили від поляків Волинь, Поділля й Галичину. Однак 24 жовтня 1656 р. Московська держава підписала з Річчю Посполитою Віленське перемир’я, за яким воєнні дії між ними припинялися, а натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції. Б. Хмельницький сприйняв Віленське перемир’я як порушення українсько-московського договору й вирішив шукати нових союзників у боротьбі проти Польщі, якими мали стати Швеція й Трансільванія. Наприкінці 1656 р. українсько-шведсько-трансільванське військо здобуло Перемишль, Варшаву, Краків, Люблін. Однак похід проти Польщі не приніс остаточної перемоги. Дізнавшись про провал своїх намірів, 27 липня 1657 р. Б.  Хмельницький помер.

Після смерті Б. Хмельницького внутрішньополітичне становище Української держави зумовлювалося зовнішніми факторами. Річ Посполита скористалася розпадом антипольського союзу України, Швеції й Трансільванії та разом із Кримським ханством розпочала підготовку до нової війни проти України. По смерті Б. Хмельницького Генеральна козацька рада в Корсуні визнала гетьманом генерального писаря Івана Виговського (1657—1659 рр.). Придушивши антигетьманське повстання під проводом запорозького кошового отамана Я. Барабаша й полтавського полковника М Пушкаря, І. Виговський уклав Гадяцький договір з Польщею.

Умови Гадяцького договору 1658 р.:

·                   Україна під назвою Велике князівство Руське входила до складу Речі Посполитої як третя складова федерації;

·                   федерація об’єднувалась особою спільного короля, який обирався представниками всіх трьох держав;

·                   на території Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств влада належала гетьману;

·                   зберігалися судова, фінансова системи, права і привілеї козацтва (військо 30 тисяч козаків);

·                   Берестейська церковна унія скасовувалася, відновлювалися права православної церкви;

·                   дозволялося у державі заснувати дві академії, необмежену кількість гімназій, шкіл, друкарень.

Гадяцький договір не було втілено в життя. Хоча польський сейм і ратифікував його (крім пункту про скасування церковної унії), виконувати умови договору поляки не збиралися. Підписання Гадяцької угоди з Польщею не знайшло підтримки серед старшини й козаків та призвело до московсько-української війни 1658—1659 рр. Головна битва відбулася 28 червня 1659 р. під Конотопом. І. Виговський не зміг скористатися перемогою у Конотопській битві через нове антигетьманське повстання, зрікся булави й виїхав до Польщі. Гетьманом було обрано Юрія Хмельницького.

Своє гетьманування Ю. Хмельницький (1659—1663 рр.) розпочав з укладення нового договору з Московською державою. Переяславські статті 1659 р., в основі яких були «Березневі статті» 1654 р., помітно обмежили автономію України.

Умови Переяславських статей 1659 р.:

• московські війська одержували право розміщуватися не тільки в Києві, а й у Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані;

• переобрання гетьмана дозволялося лише за згодою царя;

• гетьман втратив право призначати й звільняти генеральну старшину й полковників, проводити самостійну зовнішню політику;

• київська митрополія підпорядковувалася московському патріархові.

Україна втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Московської держави. У 1660 р. українсько-московські війська вирушили у похід на Західну Україну з метою визволення західноукраїнських земель з-під влади Польщі. Потрапивши в оточення під Чудновом, Ю. Хмельницький погодився на підписання нового договору з Польщею, який розроблявся на основі Гадяцького договору.

Умови Слободищенського трактату 1660 р.:

• Україна ставала автономною частиною Речі Посполитої, стаття про Велике князівство Руське вилучалася;

• гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних відносин і зобов’язувався надавати воєнну допомогу Польщі в її війнах з іншими державами;

• польським магнатам і шляхті поверталися усі маєтності в Україні. Підписання Слободищенського трактату перетворило українські землі на арену жорстокої боротьби між Московською державою та Річчю Посполитою й призвело до поділу України на Лівобережну та Правобережну Гетьманщини, що боролися між собою: Лівобережна — на боці Московської держави, Правобережна — на боці Речі Посполитої.

Лекція № 4 Заснування держави Київська Русь. Перші князі (2 год.)

1.     Розселення східнослов’янських племінних союзів.

2.     Утворення Київської Русі.

3.     Перші князі: внутрішня та зовнішня політика.

У VI—VIII ст. формою суспільного устрою східних слов’ян були племінні об’єднання або союзи племен, які поступово розподілилися на південно-західну, західну та північно-східну групи. У VIІІ—IX ст. східні слов’яни розселилися на території від Карпат до Оки та від Ладоги до Чорного моря. Напередодні формування Давньоруської держави у східних слов’ян існувало півтора десятка великих племінних об’єднань (поляни, древляни, дуліби, бужани, сіверяни, волиняни та ін.). На території України проживали племена південно-західної групи: поляни (між притоками Дніпра — Тетеревом і Россю), деревляни (уздовж річок Прип’ять, Горинь, Тетерев), сіверяни (у басейні Дніпра, Десни, Сули, Ворскли, Дінця), волиняни або дуліби (у басейні Західного Бугу й Прип’яті), тиверці (у нижній течії Дністра й Прута), уличі (між річками Оріль і Дніпро, біля Південного Бугу), білі хорвати (у межиріччі Збруча, Прута, Дністра).

Протягом VII—VIIІ ст. із розпадом родоплемінного ладу у східних слов’ян виникли перші державні об’єднання: дулібський племінний союз, який об’єднував дулібів, полян, деревлян, хорватів, уличів і тиверців, і полянський племінний союз, до складу якого входили поляни, деревляни, сіверяни. У ІХ ст. утворилися племінні княжіння Куявія на чолі з князем Аскольдом (землі полян із центром у Києві) і Славія на чолі з князем Рюриком (землі словенів із центром у Новгороді). Саме вони заклали фундамент ранньофеодальної держави Київська Русь. Ще існувала і Артанія (Арсанія) (Причорномор’я та Приазов’я столиця - Ростов).

Щодо утворення Київської Русі існують кілька теорій. Норманська теорія стверджує, що першими правителями Київської Русі були нормани — князі Рюрик і Олег. Теорія природно-історичного процесу утворення держави у східних слов’ян доводить, що наприкінці VI — на початку VII ст., ще до приходу варягів, у Києві правив перший князь — слов’янин Кий. Останніми представниками заснованої ним династії й першими князями Київської Русі вважаються Дір та Аскольд

Внутрішньополітична діяльність перших князів. Наприкінці ІХ — у Х ст. відбувається швидке територіальне зростання Київської Русі й поступова консолідація держави.

Князь Олег (882—912 рр.) об’єднав північні та південні руські землі й підпорядкував Києву полян, древлян, сіверян, радимичів, словенів і кривичів; посилив князівську владу за допомогою дружинників, які збирали данину з підлеглого населення шляхом полюддя; установив язичництво як державну  релігію.

Князь Ігор (912—945 рр.) відновив владу над деревлянами та уличами й зміцнив владу київського князя; збільшив данину з підлеглих племен, під час повторного збирання якої його було вбито повсталими деревлянами.

 Княгиня Ольга (945—964 рр.) підпорядкувала землі деревлян безпосередньо Києву; упорядкувала збирання данини, чітко визначивши її розміри (уроки) і місця зберігання (погости); прийняла християнство під час подорожі до Візантії.

Князь Святослав (964—972 рр.) відновив владу над в’ятичами; розширив територію Київської держави далеко на схід; посадив своїх синів намісниками у землях, які намагалися відокремитися від Києва; заклав принцип управління державою одноосібним монархом — представником династії

Зовнішньополітична діяльність перших князів. Київська Русь як одна з наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий вплив на міжнародній арені. Князь Олег здійснив переможні морські походи на Візантію (907 р., 911 р.), уклавши вигідні для Русі договори, які надавали пільги руським купцям і послам. Князь Ігор уклав мир із печенігами (915 р.); здійснив походи на Візантію (941 р., 944 р.), уклавши нову угоду, що підтверджувала сприятливі умови для торгівлі. Княгиня Ольга здійснила дипломатичну подорож до столиці Візантії Константинополя (946 р.); установила дипломатичні відносини з Німеччиною, надіславши посольство до імператора Оттона І (959 р.). Князь Святослав розгромив Хозарський каганат і Волзьку Булгарію (964 р.); здійснив два походи на Дунайську Болгарію (967—968 рр., 969—971 рр.), намагаючись заволодіти землями на Балканському півострові, але був змушений укласти угоду з Візантією, за якою відмовлявся від претензій на візантійські володіння на Дунаї та в Криму.

Лекція № 5 Християнізація Русі. Політика Володимира Великого та Ярослава Мудрого (1 год.)

1.     Внутрішня та зовнішня політика Володимира Великого.

2.     Прийняття християнства.

3.     Внутрішня та зовнішня політика Ярослава Мудрого.

Князь Володимир Великий (980—1015 рр.) завершив формування території Київської Русі; почав боротьбу з Польщею за червенські міста; звільнив із військової служби найманців — варягів і замінив їх дружинниками — слов’янами; позбавив влади місцеву племінну знать й замінив її своїми синами — посадниками; запровадив нове зведення законів усного права «Устав земляний»; запровадив християнство як загальнодержавну релігію (988 р.).

Володимир Великий вів успішну боротьбу з печенігами, створивши систему земляних укріплень і низку фортець для захисту південних рубежів Київської Русі; налагодив відносини з Візантією, Чехією, Угорщиною, Польщею, Німеччиною, Болгарією; започаткував «шлюбну дипломатію», одруживши своїх дітей з представниками королівських династій європейських країн.

Для піднесення авторитету свого роду та значення своєї держави Володимир забажав одружитися з візантійською принцесою Анною, сестрою візантійського імператора. Після того, як дружина Володимира захопила в Криму Корсунь (Херсонес), імператор погодився на шлюб своєї сестри з Володимиром, але за умови, що той прийме християнство. Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією і влітку 988 р. наказав жителям Києва прийняти хрещення. Обряд хрещення було здійснено в усіх містах і селах держави. Після прийняття християнства в Київській Русі розпочалося будівництво церковних споруд. Найбільшу церкву було зведено в Києві на честь Богородиці та названо Десятинною, оскільки на її утримання князь виділив десяту частину свого майна. Київ став центром поширення християнства та діяльності православної церкви. Після прийняття християнства в Київській Русі виникли численні монастирі. Першими монастирями стали Межигірський, Печерський, Видубицький та ін. На утримання вищого православного духовенства і монастирів київські князі давали великі грошові пожертвування, а також орні землі, ліси, сіножаті й рибні озера. Селяни і міщани для утримання місцевих церков сплачували десятину. Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави:

• зміцнило центральну владу князя, оскільки християнська релігія наголошує, що влада правителя дана Богом;

• сприяло формуванню єдиного світогляду та єдиної ідеології для різноплемінного населення держави і його згуртуванню в єдину давньоруську народність;

• дало можливість Київській Русі як рівноправній увійти в коло наймогутніших держав Європи;

• сприяло бурхливому розвиткові культури, торгівлі, кам’яного будівництва, а також культурним зв’язкам із християнським світом.

Князь Ярослав Мудрий (1019—1054 рр.) розширив кордони Київської Русі на північному заході; завершив боротьбу з Польщею за червенські міста; остаточно ліквідував місцевий сепаратизм; установив порядок успадкування влади в державі від найстаршого сина до молодшого; прийняв перший писаний звід законів «Руська Правда». За Ярослава Мудрого християнство остаточно утвердилося в Київській державі. У 1039 р. було засновано Київську митрополію, яка підпорядковувалася Константинопольському патріарху. У 1051 р. собор руських єпископів обрав митрополитом київського церковного діяча і письменника Іларіона. У роки правління Ярослава Мудрого у державі було засновано перші монастирі – св. Юрія, св. Ірини та Києво-Печерський. Ярослав Мудрий дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням створено школу і бібліотеку при Софійському соборі, зібрано перекладачів, які переклали на давньоруську мову багато грецьких книг. Ярослав Мудрий остаточно розгромив печенігів під Києвом (1036 р.); продовжив «шлюбну дипломатію», встановивши династичні зв’язки з Візантією, Францією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Швецією, Норвегією, за що його називали «тестем Європи».

Лекція № 6 Україна під владою Литви та Польщі. (1 год.)

1.                Боротьба Польщі та Литви за галицько-волинську спадщину.

2.                Остаточна ліквідація Київського та Волинського удільних князівств.

3.                Входження українських земель до інших держав

4.     Кревська унія.

5.     Люблінська унія.

6.     Брестська унія.

У середині XIV ст. українські землі, ослаблені золотоординським пануванням і політично роз’єднані, були захоплені Польщею та Литвою. До складу Польського королівства увійшла Галичина, Холмщина й Західне Поділля. Вони утворили Руське, Белзьке та Подільське воєводства на чолі з намісниками. Польська влада проводила політику полонізації та покатоличення щодо українців, спрямовану на поширення польської мови, культури, звичаїв та католицького віросповідання.

До Великого князівства Литовського ввійшли Волинь, Київщина, Східне Поділля та Чернігово-Сіверщина, де утворилися удільні князівства на чолі з представниками литовської князівської династії Гедиміновичів. У 1362 р. українсько-литовське військо на чолі з князем Ольгердом розбило татар у битві на р. Сині Води, що закріпило більшість українських земель у складі Великого князівства Литовського. Велике князівство Литовське, 90% території якого становили землі колишньої Київської Русі, було слабко централізованою державою, у складі якої українські князівства тривалий час зберігали автономію (самоврядування окремої території в межах певної держави). Литовські князі запровадили судочинство на основі «Руської правди», європейську військову організацію, «руську мову» як державну та християнство за православним зразком. У 60—90-х рр. ХІV ст. удільний князь Володимир Ольгердович сприяв відновленню політичного життя в Київському князівстві.

Великий литовський князь Вітовт (1392—1430 рр.) намагався зберегти окремішність Великого князівства Литовського від Польщі. У 1413 р. Польща й Литва уклали Городельську унію, за якою визнавалася політична самостійність Великого князівства Литовського, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася. Здійснюючи політику централізації Вітовт ліквідував удільні князівства на українських землях (Волинське, Київське), усунув від влади князів і призначив своїх намісників. Великий литовський князь Свидригайло Ольгердович (1430—1432 рр.) прагнув відновити незалежність Литовсько-Руської держави. У 1430—1431 рр. він підняв повстання проти Польщі, під час якого утворилося Велике князівство Руське. Унаслідок поразки війська Свидригайла в битві під м. Вількомиром (1435 р.) воно фактично припинило існування. Польський король Казимир, побоюючись нового повстання, тимчасово відновив Київське та Волинське удільні князівства. Однак після смерті Свидригайла він остаточно ліквідував удільні князівства і перетворив на воєводства Волинське (1452 р.) і Київське (1471 р.), що означало ліквідацію залишків автономії українських земель.

Крім Польщі та Великого князівства Литовського частина українських земель в середині XVI ст. увійшла до складу:

·        Угорського королівства – Закарпаття

·        Молдовського князівства – Буковина

·        Московського царства – Чернігово-Сіверщина

·        Кримського ханства – Північне Причорномор’я та Крим

У 1385 р. Польське королівство й Велике князівство Литовське уклали державно-політичний союз — Кревську унію, яка передбачала приєднання Литви до Польщі, прийняття литовцями католицизму, одруження польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом. Кревська унія привела до фактичної ліквідації Литви як держави, однак значно укріпила позиції Польщі й Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. У 1410 р. об’єднане польсько-литовсько-українське військо на чолі з польським королем Ягайлом та великим литовським князем Вітовтом розбило тевтонських рицарів у Грюнвальдській битві.

У середині ХVІ ст. український народ не мав власної державності. Більша частина українських земель перебувала під владою Великого князівства Литовського (Волинь, Київщина, Східне Поділля) та Польського королівства (Галичина, Холмщина, Західне Поділля). Зближення Литви та Польщі зумовили зовнішньополітичні обставини:

• Литва зазнала поразок під час Ливонської війни з Московським царством (1558—1583 рр.) і прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі.

• Польща прагнула скористатися воєнними невдачами й ослабленням Литви, щоб поширити свій вплив на українські та білоруські землі. 10 січня 1569 р. розпочався Люблінський сейм. Представники Польщі виступали за включення Литви до складу Польщі. Представники Литви прагнули зберегти державну незалежність. Українські князі (Василь-Костянтин Острозький) висували пропозицію об’єднати Україну, Польщу та Литву в одну державу на рівних засадах.

1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про Люблінську унію (союз) між Польщею та Литвою, яка передбачала їх об’єднання в єдину державу – Річ Посполиту. Новоутворену державу очолював король, якого обирали і спільний сейм. У державі встановлювалися єдиний державний устрій та грошова система, проводилася спільна зовнішня політика. Литовська, польська та українська шляхта зрівнювалася в правах і отримувала право на володіння маєтками по всій території України. Однак Польща й Литва зберігали окреме законодавство, суд, військо й фінанси. Люблінська унія мала суперечливі наслідки для України. Від Литви до Польщі перейшли землі Волині, Київщини та Східного Поділля. На українських землях у складі Речі Посполитої стало шість воєводств: Руське (центр — Львів), Белзьке (Белз), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам’янець), Брацлавське (Брацлав) і Київське (Київ).

У 1596 р. відбулися уніатський та православний церковні собори в Бересті. На уніатському соборі прихильники унії (Іпатій Потій, Кирило Терлецький) затвердили рішення про об’єднання православної й католицької церкви на території Речі Посполитої. Берестейська унія призвела до утворення на українських землях уніатської (греко-католицької) церкви, яка зберігала православні обряди, традиції та церковнослов’янську мову богослужіння, однак визнавала зверхність папи римського й основні засади католицького віровчення. Уніатське духовенство урівнювалося в правах із католицьким, звільнялося від податків, отримувало місця в сеймі. Учасники православного собору (В.-К. Острозький) засудили унію. Польський король підтримав рішення уніатського собору. Українська греко-католицька церква була офіційно визнана польською владою, а православна церква опинилася поза законом. Православні церкви й монастирі передавалися греко-католикам. Однак фактичного зрівняння в правах греко-католиків і католиків не відбулося. Берестейська унія призвела до посилення національно-релігійного гніту й розколу українців на прихильників православ’я та уніатства.

Лекція №1. Предмет історії України. Початковий період появи людських спільнот на землях України (1 год.)

1.                Предмет та завдання курсу історії України.

2.                Характеристика джерел та літератури.

3.                Періодизація історії України.

4.                Найдавніше населення на території України.

Предметом навчального курсу «Історія України» є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення та спосіб життя, етногенез (походження) українського народу, його стосунки з іншими народами, матеріальний та духовний розвиток, боротьбу за свою незалежність. Історія України – це наука, що вивчає появу і розвиток людського суспільства на території України; наука, що вивчає розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, які склалися між людьми у процесі виробництва, а також способи виробництва на всіх українських землях.

Головні завдання вивчення історії України:

·                     дослідити початок появи людської цивілізації на території України, виникнення перших державних утворень;

·                     простежити становлення та розвиток Київська Русь;

·                     вивчити особливості розвитку українських земель у складі інших держав, проаналізувати зміни у характері боротьби українського народу за незалежність;

·                     дослідити розвиток української державності на шляху незалежності.

Історичне джерело – це об’єкт, який існує на час дослідження і містить інформацію про факти минулого. Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам’ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови тощо. Усі джерела за способом збереження історичної інформації поділяють на:

1) речові (пам’ятки архітектури, знаряддя праці, предмети побуту, монети тощо);

2) словесні (літописи, документи, листи, трактати, договори, щоденники, міфи, думи, комп’ютерні тексти), які, в свою чергу, можна розділити на усні (пісні, билини, думи, легенди тощо), писемні (записи на папірусі, на пергаменті, на бересті, на папері) та лінгвістичні (гідроніми – назви рік і озер; топоніми – назви країв і місцевостей; етноніми – назви племен і народів тощо);

3) образотворчі (наскальні малюнки, зображення на прикрасах, фрески і мозаїки храмів, картини, скульптура, кіно, фотографії);

4) звукові (музичні твори на будь-яких носіях);

5) етнографічні (або поведінкові – характерні особливості культури, побуту, звичаїв народів);

6) конвенціональні (всі системи умовних позначень графічними знаками: ноти, графіки, проектно-технічна документація тощо).

Найчастіше історики стикаються з писемними джерелами. Писемні джерела поділяють на оповідні (літописи, мемуари, листи, щоденники, літературні твори) та актові (документи різних установ, офіційних осіб, договори, укази, накази, протоколи, стенограми тощо).

Рівень достовірності історичних джерел та їх цінність неоднакові, тому всі вони мають бути піддані науковій критиці. Галузь науки, яка займається дослідженням історичних джерел, називається джерелознавством.

Існує декілька підходів періодизації історії України:

1.                Археологічна періодизація ґрунтується на дослідженні матеріальних знахідок і складається з трьох віків – кам’яного, бронзового та залізного. У свою чергу, кам’яний вік поділяється на три періоди: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) та неоліт (новий кам’яний вік), які виділено відповідно до техніки обробки, форми та призначення кам’яних знарядь праці. Дехто з істориків останнім періодом кам’яного віку вважає енеоліт – мідно-кам’яний вік. Кожний з цих періодів поділяється на археологічні культури, назва яких відповідає найхарактернішим ознакам цих культур або місцям їхніх знахідок.

2.                Американський історик Льюїс Генрі Морган (1818–1881 рр.), ґрунтуючись на критерії рівня розвитку продуктивних сил, виділив три етапи в історії людства: дикунство, варварство, цивілізація. В основу цієї періодизації покладено ідею прогресу та єдності історичного шляху людства. На думку вченого, прогрес зумовлювали технологічні «стрибки»: наприклад, винайдення гончарства спричинило перехід від дикунства до варварства. Керуючись критерієм розвитку продуктивних сил, сучасні історики визначають сьогоднішній етап розвитку людства як інформаційний.

3.                Німецький соціолог і економіст Карл Маркс (1818–1883 рр.), виходячи з принципу матеріалістичного розуміння історії, розробив формаційну концепцію. Її суть полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, який у поєднанні з політичною надбудовою суспільства утворює суспільно-економічну формацію. За Марксом, історія людства є послідовною зміною суспільно-економічних формацій – первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної.

4.                Відомий американський вчений Елвін Тоффлер (нар. 1928 р.) вивчав історичний процес як послідовні етапи, які подібно до хвиль накочуються і зіштовхуються один з одним, породжуючи суперечки та соціальні труднощі. Учений виділяє три стадії у розвитку людської цивілізації – аграрна (домінувала на всій Земній кулі приблизно з VIII тис. до н. е. до 1650–1750 рр. н. е.), індустріальна (від промислових революцій 1650–1750 рр. приблизно до середини ХХ ст.), постіндустріальна (інформаційна).

5.                Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена в статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства» (1904 р). Початком історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV вік н. е, а перед тим «про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи», а історію Київської Русі розглядав винятково як історію українського народу. М. Грушевський виділив чотири періоди в історії України: 1) Стародавня історія та Київська Русь; 2) польсько-литовська доба; 3) часи Хмельниччини та Гетьманщини; 4) історіографія ХІХ ст.

6.                Історична схема М. Грушевського отримала подальший розвиток у працях істориків української діаспори. Олександр Оглоблин(1899–1992 рр.) виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави: 1) княжа доба – Київська Русь і Галицько-Волинська держава; 2) козацько-гетьманська держава; 3) модерна українська державність, яка відродилася в 1917–1918 рр.

7.                У сучасній історіографії проблема періодизації української історії залишається дискусійною, адже єдиних критеріїв до її визначення поки що не вироблено. Сучасні історики найчастіше поділяють історію України на періоди, які найбільше відповідають загальносвітовим процесам та знанням про розвиток людства: Стародавня історія (від появи людини на території України до утворення давньоруської східнослов’янської держави – Київської Русі; приблизно 1 мли років до н. е. – 882 р.); Середньовічна історія (882–1647 рр.); Нова історія (1648–1917 рр.); Новітня історія (від 1917 р. – до тепер).

Найдавніша людина на землях України з’явилась біля 1 мільйону років тому, за доби раннього палеоліту. На думку археологів, архантропи (найдавніші люди) приходили на територію України з Передньої Азії кількома хвилями протягом багатьох тисячоліть. Відомо понад 30 стоянок цієї доби. Архантропи жили невеличкими кровноспорідненими групами, що утворювали первісне людське стадо; господарство первісних людей було привласнюючим, основне знаряддя праці – кам’яне ручне рубило.

З початком чергового похолодання частина території України опинилась під зледенінням, тож людина змушена біла пристосовуватися до нових умов існування. У середньому палеоліті (150-35 тис. років тому) завдяки полюванню на великих представників льодовикової фауни (мамонтів, шерстистих носорогів, печерних ведмедів та ін.) вдосконалюють та урізноманітнюються знаряддя: з’являються кам’яні вістря для списів, скребла для обробки шкур тварин. Внаслідок фізичної та розумової еволюції людини на зміну архантропам приходять неандертальці: високі, кремезні, з об’ємом мозку до 1800 см³. Вони вже вміли виготовляти одяг зі шкур, заселяли печери, будували штучні наземні жила й добували вогонь, тому були більш захищені від природних умов. У мустьєрську епоху зароджуються релігійні уявлення та вірування, про що свідчать неандертальські поховання в печерах Криму. На деяких стоянках знайдено кістки з різьбленими та мальованими орнаментами, контурами тварин і людей – це були перші кроки мистецтва. Доба пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) визначається формуванням людини сучасного типу – кроманьйонця (homo sapiens). Процес удосконалення технології пішов дуже швидкими темпами, з’являються складні знаряддя, загальний інструментарій сягає 100 типів. Основним видом занять кроманьйонців стає колективне загінне полювання. На теренах України біля 20-14 тис. років тому доволі чітко виділяються два типа господарства: південно-східні мисливці на бізонів та північно-західні мисливці на мамонтів. Спільне осіле життя та локальне скупчення поселень є також свідченням зрушень у соціальних відносинах. Основою організації був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією. Поява екзогамії (заборони шлюбів всередині родової групи) сприяла зближенню сусідніх родів, консолідації родів у племена, внаслідок чого складався родовий первіснообщинний лад. Для визначення світобудови та свого місця у дійсності, первісна людина формує початкові типи релігійної свідомості: тотемізм, анімізм, фетишизм, магію. У мезоліті (10-6 тис. років тому) клімат м’якшає, а фауна дрібнішає. Поява знарядь дистанційної дії – лука та стріл – не лише полегшувала полювання, але й призводила до соціальних змін: тепер людина могла сама себе прохарчувати і менше залежала від колективу, внаслідок чого зростає роль парної сім’ї. Зникнення великих стадних тварин призводить також до розвитку альтернативних засобів існування: рибальства, збиральництв тощо. Кардинальні зміни господарства у неоліті (VІ-ІV тис. до н.е.) дістали назву “неолітичної революції”. Суть її полягає в переході від привласнюючої економіки (мисливства, збиральництва, рибальства) до відтворюючої (землеробство і скотарство). Людина остаточно переходить до осілого способу життя, виникають нові способи виготовлення знарядь праці (шліфування, пиляння, свердління) та нові види виробництва та виготовлення штучних продуктів (виготовлення керамічного посуду, прядіння, ткацтво). Поліпшення умов життя призводить до “демографічного вибуху”: кількість населення помітно збільшилась, як і середня тривалість життя людини. Перехід до землеробства і скотарства суттєво вплинув і на світобачення людини, бо вимагав не лише врахування кліматичних змін та сезонного кругообігу явищ природи, а й вміння їх передбачати. Мідний, або мідно-кам’яний вік (ІV-ІІІ тис. до н.е.), був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика. Зростання продуктивності праці впливало на пожвавлення примітивного обміну та торгівлі, виникнення майнової диференціації та створення умов для розкладу первіснообщинного ладу. На теренах України доба енеоліту репрезентована найяскравішою трипільською культурою, що її пам’ятки виявив археолог В. В. Хвойка у 1893 р. біля с. Трипілля на Київщині. Характерними ознаками цієї багатої та самобутньої культури в економічній сфері були зернове землеробство у поєднанні з при селищним тваринництвом. Поява мідних знарядь не виключала застосування традиційних кам’яних та крем’яних. У суспільних відносинах перехід від матріархату до патріархату поєднувався з зародженням міжплемінних об’єднань та формуванням ієрархічної структури родів. Побудова великих глиняних будівель свідчить про збереження великої сім’ї, що складалася з кількох парних сімей та була основною суспільно-економічною ланкою суспільства. Трипільці утворювали гігантські поселення (15-20 тис. мешканців), але кожні 50-100 років змушені були мігрувати через виснаження землі. Пам’ятки трипільської культури чітко виділяються за розписною плоскодонною керамікою з жовто-чорно-червоним орнаментом та характерним жіночим статуеткам.

Лекція № 2 Кочові племена в Україні. Грецька цивілізація в Північному Причорномор’ї (1 год.)

1.     Кочові племена на території України.

2.     Грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї

Кочовики раннього залізного віку

Кочові племена	Їх характеристика
Кіммерійці (ІХ – VII ст. до н.е.)	Першими мешканцями степів Північного Причорномор’я називають кочовиків — кіммерійців. Про них згадується в ассирійському літописі VIII ст. до н.е., у поемах Гомера і працях Геродота. Головним джерелом з історії та культури кіммерійців є їхні поховання. Оскільки це був кочовий народ, поселень після себе вони не залишили. У похованнях кіммерійців знаходять зброю, обладунки, прикраси, посуд — усе те, що могло, за віруваннями кіммерійців, знадобитися небіжчику в потойбічному світі. Основним заняттям кіммерійців було кочове скотарство, особливо — конярство. Коні були для кіммерійців не тільки засобом пересування, а й забезпечували їх продуктами харчування: молоком, м’ясом. Кіммерійці були вправними воїнами. Їхньою основною зброєю були луки, у ближньому бою — мечі. Вони були також умілими зброярами, виготовляли зброю не тільки з бронзи, а й із заліза. Мистецтво кіммерійців мало в основному прикладний характер: вони оздоблювали геометричними візерунками свою зброю, посуд, елементи кінської збруї. Після скіфської навали частина кіммерійців відійшла до Криму і оселилася на Керченському півострові.
Скіфи (VII – ІІІ ст. до н.е.)	Скіфи — загальна назва іраномовних народів, що з VI ст. до н.е. населяли територію басейнів Дніпра, Дністра, Дунаю і Дону. Першим згадкам про скіфів ми завдячуємо ассирійським літописам VII ст. до н.е. Вони змальовують напад цих кочовиків на Малу Азію. Приблизно в цей же час Скіфію оспівали грецькі поети Гомер і Гесіод. Геродот у своєму описі Скіфії згадує цілий ряд скіфських племен. На річці Буг, біля грецької колонії Ольвія жили елліни-скіфи; у межиріччі Дністра і Бугу жили алазони, вище за течією — скіфи-орачі. У низов’ї Дніпра мешкали скіфи-землероби. На Лівобережжі Дніпра і далі на схід розкинулись землі скіфів-кочовиків. На півдні і сході вони межували з царськими скіфами, володіння яких доходили до Дону. Скіфське суспільство було досить архаїчним і довго зберігало риси патріархату. Його основою були вільні кінні стрілки з лука. Вони жили великими сім’ями, у яких вся влада належала їхнім головам. Поза такими сім’ями жили бідняки і безправні раби. Існувала також знать, найвпливовішими з якої були старійшини. Вони мали велику владу, разом із царем приймали рішення, могли його скинути. Наприкінці VІ ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї виникла держава Велика Скіфія зі столицею Кам’янське городище (неподалік від сучасного Нікополя), яка в середині ІVст. до н.е. за царя Атея перетворилася на централізовану державу. У ІV ст. до н.е. почався занепад Великої Скіфії, причинами якого стали погіршення природних умов і занепад господарського життя. Після її загибелі у ІІІ ст. до н.е. утворилася Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфський (поблизу сучасного Сімферополя). До скіфської доби відносять царські могили-кургани Солоха і Гайманова Могила (Запоріжжя), Чортомлик і Товста Могила (Дніпропетровщина), де було знайдено пам’ятки скіфського мистецтва із золота (гребінь із кургану Солоха, пектораль із кургану Товста Могила).
Сармати (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.)	Основною причиною падіння скіфської могутності був прихід зі Сходу племен сарматів, або савроматів. Назва цих племен означає «оперезані мечем». У VI—IV ст. до н.е. сармати кочували на території Поволжя та Приуралля, в ІІІ ст. до н.е. вони почали переселення до Придніпров’я, поступово зайнявши територію від сучасного Казахстану до Дунаю. Давні автори називали сарматів нащадками скіфів та амазонок. Ця легенда відображає той факт, що у сарматів зберігалися залишки давнього матріархату. Науковці вважають, що сармати не були єдиним народом. Це — збірна назва ряду племен (аланів, роксоланів, аорсів, язигів та іншх), які увійшли до сарматського племінного союзу. Спочатку сармати були союзниками скіфів і допомагали їм у боротьбі з грецьким колоніями. Але пізніше між ними почались чвари і сармати переходять на бік понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Наприкінці І ст. до н.е. сармати підійшли до східних кордонів Римської імперії. У ІІІ ст. н.е. сарматському пануванню у Придніпров’ї поклали кінець готські племена, а гунська навала остаточно підірвала їхню міць. Сармати, як і скіфи, були кочовим народом. Разом із тим, на відміну від скіфів, вони не збудували жодного відомого нам поселення. Основним їхнім заняттям було скотарство, існували також ремесла: ковальство, шкіряне ремесло тощо. Сармати були доволі вправними ювелірами. Основою сарматського війська були кінні лучники.

У VII–V ст. вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного й Азовського морів свої поселення. Найбільшими з них були Тіра в Нижній Наддніпрянщині, Ольвія в Нижньому Побужжі, Херсонес у Південно-Західному Криму, Пантікапей (сучасна Керч; у 480 р. до н. е. став столицею Боспорського царства). Вчені називають різні причини еллінської міграції: демографічні – перенаселення в материковій Греції; аграрні – нестача землі в метрополії; сировинні – в нових землях греки шукали насамперед сировину – зерно, метали, будівельний ліс; соціальні – невщухаюча соціальна боротьба примушувала тих, хто програв, мігрувати та різні інші. Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства – поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто як центр політичного життя, ремесла, торгівлі, культури і хору – прилеглу сільськогосподарську округу. Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, життєздатною одиницею. За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес) або аристократичними (Пантикапей, до утворення Боспорського царства) республіками або монархією (Боспорське царство). У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча – архонтам. Повноправними громадянами полісів були лише чоловіки – уродженці міста. Вони користувалися широкими правами. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі. До найважливіших обов’язків громадянина поліса належали захист демократичного ладу й оборона міста від ворогів. У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та іноземці. Боспорське царство існувало в V ст. до н. е. – IV ст. н. е. Воно займало територію Керченського і Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. Спершу це був союз полісів, які мали певну автономію, та згодом це об’єднання перетворилося на абсолютну монархію. Економіка царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн пудів зерна. Розквіт Боспорського царства припадає на IV–III ст. до н. е. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака (107 р. до н. е.), підірвали могутність царства. На початку І ст. до н. е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор’я, зокрема й Боспорське царство. Але після поразки Мітрідата в боротьбі з Римом, Боспорське царство опинилося під контролем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. З VI ст. н. е. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне існування. Історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї поділяється на два періоди: 1. Грецький (друга половина VII – середина І ст. до н. е.), коли міста-держави самостійно функціонували на базі еллінських традицій і майже мирно співіснували з населенням приморської зони. 2. Римський (середина І ст. до н. е. – IV ст. н. е.) – характеризується поступовою втратою полісами політичної незалежності; підкоренням їх Римській імперії; постійними руйнівними нападами готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів були V–III ст. до н. е.

Наприкінці ІІІ ст. н. е. міста-колонії фактично перестали існувати. Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала понад тисячу років і мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці активно залучали місцеве населення до товарно-грошових відносин, що прискорило розпад родоплемінних відносин у скіфів, сарматів та інших племен регіону. По-третє, прискорився процес урбанізації Причорномор’я. По-четверте, колонізація сприяла поширенню здобутків найпередовішої на той час античної культури. По-п’яте, антична колонізація на тривалий час визначила південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та Візантії – колишньої еллінської колонії.

Лекція № 3 Велике переселення народів і Україна. Походження слов’ян (1 год.)

1.     Перші згадки про давніх слов’ян

2.     Велике переселення народів

3.     Господарське й суспільне життя давніх слов’ян

Уперше слов’яни згадуються у листі римського історика Помпонія Мели (І ст. н.е.). Пліній Старший у своїй праці «Природнича історія» (77 р. н.е.), описуючи балтійське узбережжя згадував венедів. Корнелій Тацит у творі «Германія» писав про венедів та їх побут. Клавдій Птолемей (89 – 167 рр.) вказував, що венеди живуть на північ від Карпат, у Подністров’ї, гирлі Дунаю. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Феофілакт Симокката, Маврикій Стратег, Менандр Протектор описують слов’ян як численний народ і стверджують, що вони поділяються на три великі частини: анти, венеди, склавини.

У V – VІІ ст. відбулося Велике розселення слов’ян із межиріччя Дніпра і Дністра по території Європи: на заході вони досягли р. Лаби та узбережжя Балтійського моря, на південному заході – р. Дунаю і Балканського півострова, на північному сході – р. Десни, Оки та Західної Двини. Розселення слов’янських племен збіглося у часі з Великим переселенням народів, за якого словяни брали участь у боротьбі з германськими племенами готів (ІІІ – ІV ст. н.е.), тюркськими племенами гуннів (ІV – V ст. н.е.) і аварів (VІ – VІІ ст. н.е.).

Концепції походження слов’янства: автохтонна: Дунайська (Нестор); Вісло-Дністровська (чех Нідерле у 19 ст.) Вісло – Одерська (польські історики 20 ст.) Дніпро –Одерська (радянські та польські історики з 50-60-х років 20 ст.). Борис Рибаков довів що комарівсько-тшинецька археологічна культура ( 2 тис. до н.е. Правобережжя України та Польша),а пізніше – зарубинецька культура ( 2 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.) – основа праслов`ян. Міграційна: Скіфо-сарматська (з Передньої Азії) – «Баварська Хроніка» 9ст. Хозарська (О.Пріцак). Але археологічні дані не пітверджують.

Слов’яни з найдавніших часів жили на території Європи й були відомі під назвою венеди. У І—ІІ ст. венеди розселилися між річками Одра та Дніпро і біля Карпат. У ІV ст. із венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення — склавини (предки західних і південних слов’ян) і анти (предки східних слов’ян). 

Основні заняття слов’ян Основою господарства було землеробство. Вони вирощували просо, пшеницю, розводили велику рогату худобу, свиней. Їм були відомі промисли: полювання, рибальство, бортництво. Полювали на лося, тура, благородного оленя, косулю, кабана. Із ремесел найбільш поширеними були добування заліза і металообробка, гончарство. Також слов’яни активно займались зовнішньою та внутрішньою торгівлею.

Суспільний устрій. Слов’яни жили єдиною громадою (родом), яка складалася з кількох або однієї патріархальної сім’ї. У свою чергу, така сім’я об’єднувала ряд дрібніших родин. Громада спільно володіла всіма будівлями, спільно обробляла землю, розводила худобу. Такий тип первісного ладу називають первісною сусідською громадою. У І — ІІ ст. патріархальні сім’ї виокремлюються з сусідської громади. У VI — VII ст. анти і склавини об’єднувались у військові союзи. Виділяється племінна верхівка — вожді та їхня дружина.

Релігійні вірування. Язичництво — релігійні вірування в багатьох богів (Даждьбог — бог сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітрів, Велес — бог худоби, Дана — богиня води, Мокош — богиня родючості).

Теми доповідей

до теми: "Кочові племена в Україні. Грецька цивілізація в Північному Причорномор'ї"

1.     Кіммерійці.

2.     Скіфи.

3.     Сармати.

4.     Ольвія.

5.     Пантікапей.

6.     Херсонес.

7.     Тіра.

8.     Боспорське царство.

9.     Савмак.

10.  Атілла.

до теми № 2. Соціально-економічний розвиток України у XІV–XVI ст.

1.                Литовсько-польські унії та їх вплив а соціально-економічний розвиток України у XІV–XVI ст.

2.                Устрій і побут на українських землях в складі Великого князівства Литовського у XІV–XVI ст.

3.                Суспільно-економічна еволюція західноукраїнських земель під владою Польщі.

4.                Литовські Статути і Копні суди.

до теми № 3. Радянсько-польська війна. Розгром Врангеля

1. Варшавська угода та її значення для українських земель.

2. Польсько-радянська війна.

3. 52 дні Галицької СРР.

4. Утворення Галицької СРР та її державний апарат.

5. Історичне значення Другого «Зимового походу» Армії УНР.

6. Російський воєначальник – Врангель П. М.  

до теми № 4. Політика сучасного уряду України

1.     «Революція гідності».

2.     Політичний портрет П. О. Порошенка.

3.     Політика уряду А. Яценюка.

4.     Політика уряду В. Гройсмана у сфері культури та спорту.

5.     АТО: основні етапи.

6.     Літні олімпійські ігри 2016 р. і Україна.

7.     Зимові олімпійські ігри 2018 р. і Україна.

8.     Чемпіонати Європи з футболу часів незалежності.

9.     Участь збірної з футболу на чемпіонатах світу (1991 – 2018 рр.)