Лекція № 19
Тема: «Політика «воєнного комунізму» та
денікінщина на Україні»
План лекції
1.
Більшовицький режим в Україні. Друга
радянсько-українська війна. Прийняття Конституції УСРР 1919 р.
2.
Денікінський режим в Україні. «Київська катастрофа».
3.
Перший «зимовий похід» армії УНР. Варшавська угода між
УНР та Польщею.
У
грудні 1918 — квітні 1919 р. відбулася друга радянсько-українська війна, яка
закінчилася перемогою радянської Росії й установленням радянської влади майже
на всій території України (за винятком
західноукраїнських земель). 6 січня 1919 р. була проголошена Українська
Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). 10 березня 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад в Харкові була
прийнята перша Конституція УСРР,
розроблена на основі Конституції РСФРР. Формально УРСР проголошувалася
суверенною республікою. Вища законодавча влада належала Всеукраїнському
з’їзду Рад, а в період між з’їздами — Всеукраїнському
Центральному Виконавчому Комітетові (ВУЦВК) на чолі з Г.
Петровським. Виконавча влада належала Раді Народних Комісарів
(РНК) на чолі з Х. Раковським. Влада на місцях
передавалася комітетам бідноти (комбідам) і революційним
комітетам (ревкомам). Для придушення опору противників радянської влади
створювалися Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), народні
суди, революційні трибунали й робітничо-селянська міліція. Фактично УСРР не
була суверенною державою. КП(б)У підпорядковувалася РКП(б). Вищі органи влади
УСРР (ВУЦВК, РНК України, Українська Рада народного господарства) діяли під
безпосереднім керівництвом відповідних органів влади РСФРР. Був установлений
контроль РСФРР над економікою України. Унаслідок створення
військово-політичного союзу радянських республік об’єднанню під керівництвом
вищих державних органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізничний транспорт,
фінанси.
Як і в радянській Росії, в Україні більшовики проводили політику «воєнного
комунізму» (1919 – 1921 рр.)
Основні заходи політики «воєнного комунізму:
·
націоналізація усіх промислових підприємств,
·
установлення державної
монополії на торгівлю найважливішими товарами (цукром, сіллю, вугіллям,
металом)
·
установлення продовольчої диктатури,
·
запровадження продовольчої розкладки,
·
заборона оренди землі та використання найманої праці
·
заборона приватної торгівлі,
·
скасування грошей, запровадження карткової системи розподілу продуктів,
·
скасування оплати за житло, комунальні послуги, транспорт
·
централізація управління промисловістю,
·
мілітаризація праці, уведення загальної трудової
повинності та зрівняльної оплати праці
Політика «воєнного
комунізму» викликала антибільшовицькі виступи селян під проводом отаманів М.
Григор’єва, Н. Махна, Зеленого (Д. Терпила) й призвела до економічної та
політичної кризи наприкінці 1920 — на початку 1921 рр.
Навесні 1919 р. білогвардійські війська генерала А. Денікіна прорвали
фронт Червоної армії на півдні України й наприкінці літа встановили свій
контроль над Кримом і Лівобережжям. 30—31
серпня 1919 р. у результаті неузгодженості дій УГА та армії УНР
білогвардійці оволоділи Києвом. Ці події С. Петлюра згодом назвав «Київською катастрофою».
На окупованій
території денікінці ліквідували радянську владу й установили окупаційний режим,
поділивши Україну на Харківську, Київську та Новоросійську області на чолі з
губернаторами, які мали необмежені повноваження. Характерними рисами денікінського
окупаційного режиму були відновлення поміщицької власності на землю,
стягнення із селян податку на потреби білогвардійської армії, ліквідація
8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку на підприємствах, закриття
українських газет і журналів, припинення діяльності Всеукраїнської академії
наук (ВУАН), здійснення репресій проти політичних противників, застосування
військово-польових судів, арешти та страти без суду і слідства комуністів і
радянських службовців. Проти денікінського режиму виступили селяни й робітники,
яких очолили представники різних політичних партій (більшовики, ліві есери,
боротьбисти, анархісти). 11 жовтня
1919 р. радянські війська Південного фронту під командуванням
О. Єгорова перейшли в контрнаступ і до кінця березня 1920 р.
розгромили основні сили Денікіна, відкинувши їх у Крим. На початку 1920 р.
в Україні було втретє встановлено радянську владу та відновлено політику
«воєнного комунізму».
У другій половині
1919 р. війська УНР і ЗУНР опинилися в «трикутнику смерті» між
військами Радянської Росії, Польщі та армією Денікіна. Першою припинила
збройний опір армія ЗУНР, яка перейшла на бік денікінців. Є. Петрушевич виїхав до Відня.
Директорія розпалася, С. Петлюра виїхав до Варшави. 6 грудня 1919 р. — 6
травня 1920 р. частина військ УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка здійснила перший «Зимовий
похід» тилами денікінських і радянських військ, подолавши з боями 2
тис. км. 21—24 квітня 1920 р. уряди УНР і Польщі уклали Варшавську
угоду, за якою Польща визнавала існування УНР. Натомість УНР
відмовлялася від претензій на західноукраїнські землі (Східну Галичину, Західну
Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся), які відходили до Польщі. Таємна
військова конвенція передбачала спільні воєнні дії УНР і Польщі в
боротьбі з радянською Росією для відновлення суверенітету УНР.
Лекція № 20
Тема: «Неп в Україні. Форсована
індустріалізація. Сталінська колективізація. Голодомор 1932–1933 рр.
в Україні»
План лекції
1.
Входження
УСРР до складу СРСР.
2.
Голод у
південних губерніях УСРР.
3.
Неп в
УСРР. Відбудова народного господарства.
4.
Політика
«коренізації» в УСРР.
5.
Радянська
модернізація в Україні. Голодомор 1932–1933 рр.
6.
Суспільно-політичне,
соціально-економічне, культурне та релігійне життя.
7.
Масові
репресії. Ідеологізація суспільного життя, культ особи. Згортання українізації.
У 1919 р. склався
воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України,
Білорусії, Латвії та Литви, згідно з яким створювалося єдине керівництво
армією, фінансами й найважливішими галузями народного господарства. У 1920 р. утворилася договірна
федерація Росії, України, Білорусії, Грузії, Вірменії та Азербайджану,
згідно з якою об’єднувалися наркомати військових і морських справ, Вищі ради
народного господарства (ВРНГ), зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів,
пошт і телеграфу. Радянські республіки,
формально мали статус незалежних держав, однак фактично вся повнота влади
належала РКП (б). У 1922 р. було створено комісію ЦК РКП(б) у складі В. Куйбишева,
Й. Сталіна, Г. Орджонікідзе, Х. Раковського та ін. для
підготовки проекту нового федеративного договору. План автономізаці (Й. Сталін) передбачав включення
радянських республік до складу РСФРР на правах автономії. План створення федерації (В. Ленін) передбачав
входження усіх радянських республік на рівних правах до нового державного об’єднання — Союзу Радянських Соціалістичних
Республік. План створення конфедерації (Х. Раковський) передбачав
створення союзу суверенних держав, які повністю зберігають незалежність і створюють об’єднані органи для
координації дій. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР проголосив
утворення Союзу РСР у складі Російської СФРР, Української СРР, Білоруської СРР,
Закавказької СФРР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). 31
січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР
затвердив першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад вніс зміни в текст Конституції УРСР, які закріплювали входження
радянської України до складу СРСР і
створення Молдавської АРСР у складі УРСР.
Голод 1921 –
1923 рр. в Україні
Причини
голоду
|
Занепад
сільського господарства внаслідок першої світової і громадянської воєн, продовження політики
«воєнного комунізму» й підвищення норм продрозкладки, посуха й неврожай
1921 р. у південних районах України
|
Масштаби
голоду
|
Дніпропетровська,
Донецька, Запорізька, Одеська, Миколаївська, південь Харківської обл.
Кількість голодуючих 4 – 7 млн. чол.
|
Політика
радянської влади
|
Проведення
хлібозаготівель в охоплених голодом районах, їх ізоляція військовими
підрозділами від інших районів України, замовчування факту голоду до середини
1922 р., вивезення продовольства в Росію
|
Наслідки
голоду
|
Придушення
повстанського руху на півдні України, зміцнення більшовицького режиму,
кількість померлих – 1,5 – 2 млн. чол.
|
У березні 1921 р.
Х з’їзд РКП(б) проголосив курс на неп. Неп — економічна
політика більшовиків у 1921—1928 рр., запроваджена з метою подолання
соціально-економічної та політичної кризи й побудови радянської моделі
соціалізму шляхом використання елементів ринкових відносин. Особливістю
впровадження непу в Україні були його більш пізній початок (1922 р.).
Основні заходи НЕП в УСРР:
·
Збереження державної власності на велику й значну частину
середньої промисловості,
·
денаціоналізація і здача в оренду дрібних і середніх підприємств,
·
об’єднання підприємств у
госпрозрахункові трести («Донвугілля», «Південьсталь»,
«Цукортрест»)
·
заміна продовольчої розкладки продовольчим податком,
·
дозвіл на продаж надлишків сільгосппродукції через кооперативні
організації, базари та ринки,
·
дозвіл на оренду землі та використання найманої праці
·
відновлення державної та приватної торгівлі, поява бірж,
базарів, ринків,
·
утворення синдикатів для закупівлі сировини й
збуту продукції,
·
проведення грошової реформи — запровадження червінця
·
децентралізація управління промисловістю,
·
скасування загальної трудової повинності, запровадження
добровільного найму робочої сили,
·
перехід від зрівняльної до підрядної зарплати за результатами
праці.
Неп сприяв швидкій
відбудові народного господарства України: у найкоротший термін досягли довоєнного
рівня промисловість (наприкінці 1925 р.) і сільське господарство (1927 р.), відновилися торгівля й
транспорт, підвищився життєвий рівень населення.
Основними рисами
розвитку української культури в роки непу були ідеологізація всіх боків
культурного життя, створення нової пролетарської інтелігенції, розширення сфери
вживання української
мови, посилення боротьби з неписьменністю, активізація антирелігійної кампанії.
У 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП(б) більшовицьке керівництво проголосило політику
коренізації, яка в Україні дістала назву «українізація». Вона
передбачала збільшення представництва українців в органах влади, державних,
освітніх і культурних установах, розширення сфери застосування української
мови, відродження та розвиток української культури. Найважливішу роль у
здійсненні українізації відіграли керівники наркомату освіти Г. Гринько,
О. Шумський, М. Скрипник.
Головним завданням
освіти стала ліквідація неписьменності дорослих для підготовки
«робітничо-селянської інтелігенції». На початку 1920-х рр. було створено
Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби з неписемністю, товариство «Геть
неписьменність!», «лікнепи» для населення від 8 до 50 років. У результаті
наприкінці 1920-х рр. 70% дорослих у містах і 50% дорослих на селі стали
письменними.
Наприкінці 1920-х
рр. керівництво ВКП(б) відмовилося від непу й розпочало докорінний переустрій
держави, який отримав назву «радянська модернізація».
У 1925 р. XIV з’їзд ВКП (б) проголосив курс на індустріалізацію,
який передбачав створення великого машинного виробництва в усіх галузях
народного господарства, насамперед у промисловості з метою ліквідації
техніко-економічної відсталості та зміцнення обороноздатності СРСР. У 1929 р. на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) було
прийнято рішення «будь-якою ціною» прискорити розвиток важкої промисловості (форсована
індустріалізація). Індустріалізація була основним завданням
перших п’ятирічних планів. Головна увага приділялася розвитку
вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, електроенергетики. У роки першої п’ятирічки (1928—1932
рр.) в Україні будувалося 460 промислових підприємств із 1500, що споруджувалися в СРСР,
у другій п’ятирічці (1933—1937 рр.) — 1000 промислових
підприємств із 4500, у третій п’ятирічці(1938 – 1942 рр) – 600 промислових
підприємств із 3000. Для
виконання п’ятирічних планів радянське керівництво застосовувало методи позаекономічного примусу (використання примусової праці
в’язнів концтаборів, прирівнювання дисциплінарних порушень до кримінального
злочину) та ідеологічного ошукування трудящих (соціалістичне
змагання, рухи
ударників, новаторів, багатоверстатників). Поширився стахановський рух за
підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників,
пов'язаний з іменем вибійника шахти «Центральна-Ірмене» в Кадіївці
О. Стаханова. Позитивними наслідками індустріалізації стало перетворення
України на індустріально-аграрну країну. У тому числі було побудовано
промислові гіганти «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Харківський
тракторний завод, Дніпровська ГЕС. Негативними наслідками були формування
адміністративно-командної економіки, уповільнення розвитку легкої, харчової
промисловості та сільського господарства, зниження життєвого рівня населення.
У
1927 р. на XV з’їзді ВКП (б) проголошено курс
на колективізацію
сільського господарства – об’єднання самостійних селянських господарств у
колективні господарства (колгоспи, радгоспи). 1929 р. — проголошення курсу на
суцільну прискорену колективізацію на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б). 1929 р. — проголошення курсу на ліквідацію
куркульства як класу Основними наслідками колективізації були завершення
одержавлення економіки, ліквідація індивідуальних селянських господарств,
руйнування сільського господарства, Голодомор 1932—1933 рр.
Цілеспрямована
політика сталінського керівництва на завершення суцільної колективізації
призвела до Голодомору 1932—1933 рр., головними причинами якого
стали непомірні для селян хлібозаготівлі, конфіскація владою запасів
продовольства, відсутність допомоги голодуючим із боку держави. конфіскація
владою запасів продовольства, відсутність допомоги голодуючим із боку держави. 7
серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову про охорону
соціалістичної власності (закон «про п’ять колосків»), яка «за
розкрадання колгоспного майна» передбачала розстріл або позбавлення волі
терміном не менше 10 років із конфіскацією майна. Для вилучення хліба в Україну
прибула хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. У районах, занесених на
«чорну дошку», вилучалися продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання
товарів, проводилися репресії проти місцевих керівників. Другим секретарем ЦК
КП(б)У і секретарем Харківського (столичного) обкому партії став посланець Й.
Сталіна П. Постишев. Україна залишилася без хліба, але виконати
план хлібозаготівлі у 1932 р. не вдалося. Унаслідок Голодомору в Україні
померло від 3 до 10 млн. чол.
За Конституцією
СРСР 1936 р. і Конституцією УРСР 1937 р. соціальна структура суспільства
складалася з робітничого класу, колгоспного селянства та інтелігенції. Селяни-власники,
які складали переважну
більшість населення до колективізації, перетворилися на колгоспне
селянство. Здобутками освіти стали ліквідація неписемності населення
(наприкінці 1930-х рр. неписьменні складали лише 15% дорослого населення),
запровадження загальної обов’язкової початкової освіти, початок переходу до
загальної семирічної освіти, збільшення кількості технікумів і ВНЗ, відновлення
діяльності Харківського, Київського, Одеського, Дніпропетровського університетів.
Однак згортання українізації та поширення русифікації призвели
до скорочення кількості закладів з українською мовою навчання. Значних успіхів
досягла наука: працювали Всеукраїнська академія наук (ВУАН), Український
фізико-технічний інститут у Харкові, Інститут електрозварювання ВУАН. Широке
визнання одержали наукові дослідження вчених І. Курчатова, Д. Ландау (ядерна фізика), М.
Боголюбова, М. Крилова (нелінійна математика), Ю. Кондратюка (розробка теорії
космічних польотів), Є. Патона (електрозварювання), О. Богомольця (патологанатомія), О.
Палладіна (біохімія), М. Холодного, А. Сапєгіна, І. Агола (генетика), М.
Грушевського, Д. Багалія, М. Яворського (історія). Проте чимало відомих вчених
було репресовано, зокрема І. Агол, М. Яворський, Ю. Кондратюк та ін.
Розвиток літератури характеризувався ліквідацією літературно-художніх об’єднань,
що виникли у 1920-ті роки, і створенням Спілки радянських письменників України
(1934 р.), насадженням єдиного творчого методу — соціалістичного
реалізму, переслідуванням діячів національної культури. В умовах
ідеологічного контролю виходили твори П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана, Ю.
Яновського, Ю. Смолича, які були змушені пристосовуватися до тоталітарного
режиму. Чимало
письменників стали жертвами сталінських репресій, зокрема М. Яловий, О. Вишня, Г. Косинка, О.
Досвітній та ін., покінчив життя самогубством М. Хвильовий. Подібні процеси
відбувалися в театральному мистецтві (актори П. Саксаганський, М.
Садовський, Н. Ужвій), музичному мистецтві (композитори Л.
Ревуцький, Б. Лятошинський, К. Данькевич), кіномистецтві (режисери
О. Довженко, І. Пир’єв), живописі (художники М. Бойчук, Ф.
Кричевський). Припинив існування експериментальний театр «Березіль», а його
режисер Л. Курбас
загинув у концентраційному таборі. Вилучалися з прокату фільми режисера О.
Довженка. Заарештували й розстріляли понад 300 кобзарів і лірників, яких
зібрали начебто на Республіканську олімпіаду в Харкові. Політика правлячого
режиму була спрямована на обмеження впливу релігії та церкви на життя радянського суспільства й
формування атеїстичного світогляду. У 1929 р. органи ОДПУ звинуватили в антирадянській діяльності Українську
автокефальну православну церкву, яка була змушена у 1930 р. заявити
про саморозпуск. Під арешт підпали митрополити УАПЦ В. Липківський, М.
Борецький і близько 2000 священників, більшість із них була розстріляна.
Головним змістом
громадсько-політичного життя в УСРР у 1930-ті рр. стало утвердження тоталітарного
режиму, ознаками якого були культ особи Сталіна, панування
однопартійної системи (ВКП(б)
— КП(б)У), зрощування партійного й державного апарату, повний контроль держави
над суспільним
життям, створення розгалуженого репресивного апарату, здійснення масових репресій проти населення. Реорганізація
репресивних органів передбачала створення Народного комісаріату внутрішніх
справ (НКВС), організацію концтаборів на чолі з Головним
управлінням таборів (ГУЛАГ), створення Особливої наради для
спрощення судочинства при покаранні «ворогів народу», застосування фізичних
методів тиску до арештованих, застосування найвищої міри покарання одразу після
оголошення вироку. Наступним кроком на шляху до утвердження тоталітарного
режиму стало прийняття «сталінської» Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції Української
РСР (1937 р.), які мали закріпити «перемогу соціалізму». Переважна більшість
положень нової Конституції формально мала демократичний характер:
рівноправність усіх радянських республік СРСР, право виходу республік зі складу
СРСР, формування органів державної влади шляхом виборів, проголошення прав і
свобод громадян. Вищими органами
державної влади проголошувалися Верховна Рада УРСР (орган
законодавчої влади) і Рада народних комісарів УРСР (орган виконавчої влади), місцевими
органами влади — Ради депутатів трудящих. Насправді СРСР залишався
надцентралізованою унітарною державою, у якій союзні республіки, у тому числі
Україна, не мали
самостійності. Центральне місце в політичній системі посідала Комуністична
партія, від імені якої здійснювалося керівництво економічним,
політичним і духовним життям радянського суспільства. Провідниками політики
сталінізму в Україні стали перші секретарі ЦК КП(б)У Л. Каганович (1925—1928 рр.), С. Косіор
(1928—1938 рр.), М. Хрущов (1938—1947 рр.), другий секретар
ЦК КП(б)У і секретар
Харківського обкому партії П. Постишев.
Важливим елементом
утвердження сталінізму стали сфабриковані органами ОДПУ—НКВС показові політичні
процеси над «ворогами народу». Протягом 1930—1941 рр. в
Україні було «викрито» й
засуджено понад 100 «контрреволюційних» організацій. Обвинувачених засудили до
розстрілу або до
різних строків позбавлення волі. Метою масових репресій було переслідування й
знищення «ворогів народу» з метою установлення однопартійної системи й придушення
національно-визвольного руху. 1928 р. — «Шахтинська справа» інженерно-технічних
працівників Донбасу 1930 р. — судовий процес над «Спілкою визволення України»
(СВУ) 1931 р. — справа «Українського національного центру» (УНЦ) 1933—1934 рр.
— справа «Української військової організації» (УВО). Результатом репресій стало
утвердження тоталітарного режиму, зміцнення особистої влади Й. Сталіна,
знищення вищого партійного керівництва й національної інтелігенції.
