Лекція 7- 8

Лекція № 7 Початок Національної революції і Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Хід воєнних дій в період 1648–1651 рр. (1 год.)

Причини, характер і рушійні сили Національно-визвольної війни.

1.                Зміни в суспільно-політичному житті.

2.                Утворення української козацької держави – Війська Запорізького. Зовнішньополітична діяльність уряду Б. Хмельницького.

3.     Жовтоводська, Корсунська та Пилявецька битви.

4.     Зборівська битва. Укладення Зборівського договору.

5.     Берестецька битва. Укладення Білоцерківського договору. Відносини Війська Запорізького з Польщею, Кримським ханством, Молдовою, Московією

Причинами Національно-визвольної війни були:

• зростання в Україні землеволодіння польських магнатів і шляхти, закріпачення селян, збільшення панщини, утиски козаків, міщан і православної шляхти з боку польських магнатів і шляхти;

• примусове поширення польської мови, культури, звичаїв на українське населення, звуження сфери вживання української мови, обмеження прав українців при зайнятті державних посад;

• наступ католицизму та уніатства на права Української православної церкви, примусове покатоличення населення, упровадження податку на утримання католицького духовенства.

Рушійними силами війни стали козаки, селяни, міщани, дрібна українська шляхта, православне духовенство.

Війна мала національно-визвольний і антифеодальний характер.

Метою війни було знищення польського панування, ліквідація кріпацтва, створення незалежної української держави. Очолив національно-визвольну війну чигиринський сотник Богдан Хмельницький, якого в січні 1648 р. запорозькі козаки обрали гетьманом. Він уклав союзну угоду з Кримським ханством про надання військової допомоги у війні проти Речі Посполитої. У квітні 1648 р. козацькі війська вирушили в похід із Запорозької Січі назустріч польським військам.

Переможні битви 1648—1649 рр. дали можливість почати будівництво Української козацької держави — Війська Запорозького (Гетьманщини) на основі традицій Запорозької Січі. Територія Війська Запорозького згідно з умовами Зборівського договору складалася із земель Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (столиця — м. Чигирин). Замість воєводств створювалися 16 полків на чолі з полковниками й 272 сотні на чолі із сотниками. Головою держави був обраний козаками гетьман, який мав вищу адміністративну, судову й військову владу. Вищими органами влади були Генеральна (згодом Старшинська) Рада і Генеральна старшина. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьманові. Збройні сили складалися з піхоти, кінноти, артилерії, розвідки, обозної, санітарної та інших служб. Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору і герб із зображенням козака з мушкетом. Особливістю козацької держави був її військовий устрій, що зумовлювалося як потребою боротьби за незалежність, так і традиціями Війська Запорозького.

Напрямки зовнішньої політики Гетьманщини за Б. Хмельницького:

1.                  Отримання воєнної допомоги для ведення збройної боротьби з Річчю Посполитою (укладання союзних угод про воєнну допомогу з Кримським ханством, Московською державою і Трансільванським князівством)

2.                  Ослаблення Речі Посполитої та запобігання її спробам утворити антиукраїнські союзи (докладання зусиль для розриву миру між Польщею й Московською державою, прагнення укласти антипольський союз зі Швецією і Бранденбургом)

3.                  Здобуття держави-протектора (захисника) Гетьманщини (ведення переговорів про можливість прийняття Української козацької держави під протекторат Османської імперії або Московської держави)

4.                Зміцнення становища Гетьманщини як нової незалежної держави (підтримування дипломатичного листування з володарями іноземних держав, прийняття послів, інформування їх про події в Україні).

Перші перемоги козаки одержали в битвах в урочищі Жовті Води (5—6 травня 1648 р.), поблизу Корсуня (16 травня 1648 р.), під Пилявцями (11—13 вересня 1648 р.). У результаті значна територія України була визволена від польського панування. У вересні 1648 р. повстанці підійшли до Львова й заволоділи Високим замком, а в жовтні почали осаду польської фортеці Замостя. Дізнавшись про вибори нового польського короля Яна II Казимира, Б. Хмельницький погодився на перемир’я і повернув козацьку армію на Подніпров’я. 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва.

У 1649 р. війна розгорнулася з новою силою. Польська армія захопила Галичину і вторглася на Поділля. Війська козаків і татар оточили частину польських військ біля м. Збаража. 5—6 серпня 1649 р. польська армія зазнала значних втрат під м. Зборовом, однак кримський хан Іслам-Гірей змусив Б. Хмельницького припинити бойові дії. 8 серпня 1649 р. був укладений Зборівський мирний договір, за умовами якого Річ Посполита визнала Українську козацьку державу на чолі з гетьманом у межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств, підтвердила права й привілеї козацького війська, встановила реєстр у 40 тис. козаків, визнала свободу існування православної церкви, оголосила амністію учасникам повстання.

Військові дії між Україною та Польщею відновилися в 1651 р., коли на Волині зійшлися польська армія на чолі з Яном ІІ Казимиром, козацьке військо Б. Хмельницького і татари під проводом Іслам-Гірея. 18—30 червня 1651 р. у вирішальній битві поблизу м. Берестечка татари знов зрадили козаків і захопили в полон гетьмана. Обраному наказним гетьманом Івану Богуну з великими втратами вдалося вивести козаків з облоги й відступити на Київщину. Звільнившись із полону, Б. Хмельницький почав переговори про укладення миру. 18 вересня 1651 р. був укладений Білоцерківський мирний договір, за умовами якого територія Української козацької держави обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч осіб, гетьману заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами, польській шляхті дозволялося повернутися до своїх довоєнних маєтків в Україні. Б. Хмельницький прагнув укладення воєнного союзу з господарем Молдови Василем Лупулом з метою досягнення воєнно-політичної ізоляції Польщі. У 1650 р. відбувся перший молдовський похід, за результатами якого були встановлені союзницькі відносини між Україною й Молдовою. У 1652 р. і 1653 р. відбулися молдовські походи з метою змусити В. Лупула виконати попередні зобов’язання.

Лекція № 8 Завершальний етап війни. Правління гетьманів Ю. Хмельницького, І. Виговського (1 год.)

1.                Батозька битва.

2.                  Укладення українсько-російського договору. Переяславська рада. Березневі статті. Московсько-польська війна. Віленське перемир’я. Смерть Б. Хмельницького.

3.                  Гетьманування І. Виговського. Ухвалення Гадяцьких пунктів. Московсько-українська війна.

4.                  Гетьманування Ю. Хмельницького. Переяславські статті. Слободищенський трактат. Поділ України.

Б. Хмельницький продовжив боротьбу за визволення українських земель від Речі Посполитої. 23 травня 1652 р. козаки розгромили польський військовий табір біля підніжжя г. Батіг на Поділлі. У вересні 1653 р. козаки оточили польську армію під м. Жванець, однак кримський хан знову зрадив козаків, уклавшли сепаратну угоду з польським королем. За Кам’янецькою угодою воєнні дії припинялися, польська шляхта поверталася до своїх маєтків, татари отримали дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях, інтереси України не бралися до уваги.

Восени 1653 р. внутрішнє й міжнародне становище Української держави значно погіршилося. Задля збереження основних здобутків національно-визвольної війни, насамперед Української держави, Б. Хмельницький вирішив звернутися по допомогу до Московії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під руку царя» Олексія Михайловича й розпочати війну проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася козацька рада, яка вирішила укласти союз із Московською державою за умови збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького. У березні 1654 р. козацьке посольство уклало угоду з московським урядом — Березневі статті, у яких визнавався суверенітет Української держави: зберігалися адміністративно-територіальний устрій та республіканська форма правління, визнавалася незалежність української адміністрації у проведенні внутрішньої політики, підтверджувалися права й привілеї Війська Запорозького, установлювалася кількість козацького війська в 60 тисяч осіб, однак заборонялися самостійні дипломатичні відносини з Річчю Посполитою та Туреччиною. Навесні 1654 р. Московська держава вступила у війну з Річчю Посполитою. Протягом 1654—1655 рр. московсько-українські війська визволили від поляків Волинь, Поділля й Галичину. Однак 24 жовтня 1656 р. Московська держава підписала з Річчю Посполитою Віленське перемир’я, за яким воєнні дії між ними припинялися, а натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції. Б. Хмельницький сприйняв Віленське перемир’я як порушення українсько-московського договору й вирішив шукати нових союзників у боротьбі проти Польщі, якими мали стати Швеція й Трансільванія. Наприкінці 1656 р. українсько-шведсько-трансільванське військо здобуло Перемишль, Варшаву, Краків, Люблін. Однак похід проти Польщі не приніс остаточної перемоги. Дізнавшись про провал своїх намірів, 27 липня 1657 р. Б.  Хмельницький помер.

Після смерті Б. Хмельницького внутрішньополітичне становище Української держави зумовлювалося зовнішніми факторами. Річ Посполита скористалася розпадом антипольського союзу України, Швеції й Трансільванії та разом із Кримським ханством розпочала підготовку до нової війни проти України. По смерті Б. Хмельницького Генеральна козацька рада в Корсуні визнала гетьманом генерального писаря Івана Виговського (1657—1659 рр.). Придушивши антигетьманське повстання під проводом запорозького кошового отамана Я. Барабаша й полтавського полковника М Пушкаря, І. Виговський уклав Гадяцький договір з Польщею.

Умови Гадяцького договору 1658 р.:

·                   Україна під назвою Велике князівство Руське входила до складу Речі Посполитої як третя складова федерації;

·                   федерація об’єднувалась особою спільного короля, який обирався представниками всіх трьох держав;

·                   на території Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств влада належала гетьману;

·                   зберігалися судова, фінансова системи, права і привілеї козацтва (військо 30 тисяч козаків);

·                   Берестейська церковна унія скасовувалася, відновлювалися права православної церкви;

·                   дозволялося у державі заснувати дві академії, необмежену кількість гімназій, шкіл, друкарень.

Гадяцький договір не було втілено в життя. Хоча польський сейм і ратифікував його (крім пункту про скасування церковної унії), виконувати умови договору поляки не збиралися. Підписання Гадяцької угоди з Польщею не знайшло підтримки серед старшини й козаків та призвело до московсько-української війни 1658—1659 рр. Головна битва відбулася 28 червня 1659 р. під Конотопом. І. Виговський не зміг скористатися перемогою у Конотопській битві через нове антигетьманське повстання, зрікся булави й виїхав до Польщі. Гетьманом було обрано Юрія Хмельницького.

Своє гетьманування Ю. Хмельницький (1659—1663 рр.) розпочав з укладення нового договору з Московською державою. Переяславські статті 1659 р., в основі яких були «Березневі статті» 1654 р., помітно обмежили автономію України.

Умови Переяславських статей 1659 р.:

• московські війська одержували право розміщуватися не тільки в Києві, а й у Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані;

• переобрання гетьмана дозволялося лише за згодою царя;

• гетьман втратив право призначати й звільняти генеральну старшину й полковників, проводити самостійну зовнішню політику;

• київська митрополія підпорядковувалася московському патріархові.

Україна втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Московської держави. У 1660 р. українсько-московські війська вирушили у похід на Західну Україну з метою визволення західноукраїнських земель з-під влади Польщі. Потрапивши в оточення під Чудновом, Ю. Хмельницький погодився на підписання нового договору з Польщею, який розроблявся на основі Гадяцького договору.

Умови Слободищенського трактату 1660 р.:

• Україна ставала автономною частиною Речі Посполитої, стаття про Велике князівство Руське вилучалася;

• гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних відносин і зобов’язувався надавати воєнну допомогу Польщі в її війнах з іншими державами;

• польським магнатам і шляхті поверталися усі маєтності в Україні. Підписання Слободищенського трактату перетворило українські землі на арену жорстокої боротьби між Московською державою та Річчю Посполитою й призвело до поділу України на Лівобережну та Правобережну Гетьманщини, що боролися між собою: Лівобережна — на боці Московської держави, Правобережна — на боці Речі Посполитої.

Лекції 4 - 6 (І курс)

Лекція № 4 Заснування держави Київська Русь. Перші князі (2 год.)

1.     Розселення східнослов’янських племінних союзів.

2.     Утворення Київської Русі.

3.     Перші князі: внутрішня та зовнішня політика.

У VI—VIII ст. формою суспільного устрою східних слов’ян були племінні об’єднання або союзи племен, які поступово розподілилися на південно-західну, західну та північно-східну групи. У VIІІ—IX ст. східні слов’яни розселилися на території від Карпат до Оки та від Ладоги до Чорного моря. Напередодні формування Давньоруської держави у східних слов’ян існувало півтора десятка великих племінних об’єднань (поляни, древляни, дуліби, бужани, сіверяни, волиняни та ін.). На території України проживали племена південно-західної групи: поляни (між притоками Дніпра — Тетеревом і Россю), деревляни (уздовж річок Прип’ять, Горинь, Тетерев), сіверяни (у басейні Дніпра, Десни, Сули, Ворскли, Дінця), волиняни або дуліби (у басейні Західного Бугу й Прип’яті), тиверці (у нижній течії Дністра й Прута), уличі (між річками Оріль і Дніпро, біля Південного Бугу), білі хорвати (у межиріччі Збруча, Прута, Дністра).

Протягом VII—VIIІ ст. із розпадом родоплемінного ладу у східних слов’ян виникли перші державні об’єднання: дулібський племінний союз, який об’єднував дулібів, полян, деревлян, хорватів, уличів і тиверців, і полянський племінний союз, до складу якого входили поляни, деревляни, сіверяни. У ІХ ст. утворилися племінні княжіння Куявія на чолі з князем Аскольдом (землі полян із центром у Києві) і Славія на чолі з князем Рюриком (землі словенів із центром у Новгороді). Саме вони заклали фундамент ранньофеодальної держави Київська Русь. Ще існувала і Артанія (Арсанія) (Причорномор’я та Приазов’я столиця - Ростов).

Щодо утворення Київської Русі існують кілька теорій. Норманська теорія стверджує, що першими правителями Київської Русі були нормани — князі Рюрик і Олег. Теорія природно-історичного процесу утворення держави у східних слов’ян доводить, що наприкінці VI — на початку VII ст., ще до приходу варягів, у Києві правив перший князь — слов’янин Кий. Останніми представниками заснованої ним династії й першими князями Київської Русі вважаються Дір та Аскольд

Внутрішньополітична діяльність перших князів. Наприкінці ІХ — у Х ст. відбувається швидке територіальне зростання Київської Русі й поступова консолідація держави.

Князь Олег (882—912 рр.) об’єднав північні та південні руські землі й підпорядкував Києву полян, древлян, сіверян, радимичів, словенів і кривичів; посилив князівську владу за допомогою дружинників, які збирали данину з підлеглого населення шляхом полюддя; установив язичництво як державну  релігію.

Князь Ігор (912—945 рр.) відновив владу над деревлянами та уличами й зміцнив владу київського князя; збільшив данину з підлеглих племен, під час повторного збирання якої його було вбито повсталими деревлянами.

 Княгиня Ольга (945—964 рр.) підпорядкувала землі деревлян безпосередньо Києву; упорядкувала збирання данини, чітко визначивши її розміри (уроки) і місця зберігання (погости); прийняла християнство під час подорожі до Візантії.

Князь Святослав (964—972 рр.) відновив владу над в’ятичами; розширив територію Київської держави далеко на схід; посадив своїх синів намісниками у землях, які намагалися відокремитися від Києва; заклав принцип управління державою одноосібним монархом — представником династії

Зовнішньополітична діяльність перших князів. Київська Русь як одна з наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий вплив на міжнародній арені. Князь Олег здійснив переможні морські походи на Візантію (907 р., 911 р.), уклавши вигідні для Русі договори, які надавали пільги руським купцям і послам. Князь Ігор уклав мир із печенігами (915 р.); здійснив походи на Візантію (941 р., 944 р.), уклавши нову угоду, що підтверджувала сприятливі умови для торгівлі. Княгиня Ольга здійснила дипломатичну подорож до столиці Візантії Константинополя (946 р.); установила дипломатичні відносини з Німеччиною, надіславши посольство до імператора Оттона І (959 р.). Князь Святослав розгромив Хозарський каганат і Волзьку Булгарію (964 р.); здійснив два походи на Дунайську Болгарію (967—968 рр., 969—971 рр.), намагаючись заволодіти землями на Балканському півострові, але був змушений укласти угоду з Візантією, за якою відмовлявся від претензій на візантійські володіння на Дунаї та в Криму.

Лекція № 5 Християнізація Русі. Політика Володимира Великого та Ярослава Мудрого (1 год.)

1.     Внутрішня та зовнішня політика Володимира Великого.

2.     Прийняття християнства.

3.     Внутрішня та зовнішня політика Ярослава Мудрого.

Князь Володимир Великий (980—1015 рр.) завершив формування території Київської Русі; почав боротьбу з Польщею за червенські міста; звільнив із військової служби найманців — варягів і замінив їх дружинниками — слов’янами; позбавив влади місцеву племінну знать й замінив її своїми синами — посадниками; запровадив нове зведення законів усного права «Устав земляний»; запровадив християнство як загальнодержавну релігію (988 р.).

Володимир Великий вів успішну боротьбу з печенігами, створивши систему земляних укріплень і низку фортець для захисту південних рубежів Київської Русі; налагодив відносини з Візантією, Чехією, Угорщиною, Польщею, Німеччиною, Болгарією; започаткував «шлюбну дипломатію», одруживши своїх дітей з представниками королівських династій європейських країн.

Для піднесення авторитету свого роду та значення своєї держави Володимир забажав одружитися з візантійською принцесою Анною, сестрою візантійського імператора. Після того, як дружина Володимира захопила в Криму Корсунь (Херсонес), імператор погодився на шлюб своєї сестри з Володимиром, але за умови, що той прийме християнство. Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією і влітку 988 р. наказав жителям Києва прийняти хрещення. Обряд хрещення було здійснено в усіх містах і селах держави. Після прийняття християнства в Київській Русі розпочалося будівництво церковних споруд. Найбільшу церкву було зведено в Києві на честь Богородиці та названо Десятинною, оскільки на її утримання князь виділив десяту частину свого майна. Київ став центром поширення християнства та діяльності православної церкви. Після прийняття християнства в Київській Русі виникли численні монастирі. Першими монастирями стали Межигірський, Печерський, Видубицький та ін. На утримання вищого православного духовенства і монастирів київські князі давали великі грошові пожертвування, а також орні землі, ліси, сіножаті й рибні озера. Селяни і міщани для утримання місцевих церков сплачували десятину. Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави:

• зміцнило центральну владу князя, оскільки християнська релігія наголошує, що влада правителя дана Богом;

• сприяло формуванню єдиного світогляду та єдиної ідеології для різноплемінного населення держави і його згуртуванню в єдину давньоруську народність;

• дало можливість Київській Русі як рівноправній увійти в коло наймогутніших держав Європи;

• сприяло бурхливому розвиткові культури, торгівлі, кам’яного будівництва, а також культурним зв’язкам із християнським світом.

Князь Ярослав Мудрий (1019—1054 рр.) розширив кордони Київської Русі на північному заході; завершив боротьбу з Польщею за червенські міста; остаточно ліквідував місцевий сепаратизм; установив порядок успадкування влади в державі від найстаршого сина до молодшого; прийняв перший писаний звід законів «Руська Правда». За Ярослава Мудрого християнство остаточно утвердилося в Київській державі. У 1039 р. було засновано Київську митрополію, яка підпорядковувалася Константинопольському патріарху. У 1051 р. собор руських єпископів обрав митрополитом київського церковного діяча і письменника Іларіона. У роки правління Ярослава Мудрого у державі було засновано перші монастирі – св. Юрія, св. Ірини та Києво-Печерський. Ярослав Мудрий дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням створено школу і бібліотеку при Софійському соборі, зібрано перекладачів, які переклали на давньоруську мову багато грецьких книг. Ярослав Мудрий остаточно розгромив печенігів під Києвом (1036 р.); продовжив «шлюбну дипломатію», встановивши династичні зв’язки з Візантією, Францією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Швецією, Норвегією, за що його називали «тестем Європи».

Лекція № 6 Україна під владою Литви та Польщі. (1 год.)

1.                Боротьба Польщі та Литви за галицько-волинську спадщину.

2.                Остаточна ліквідація Київського та Волинського удільних князівств.

3.                Входження українських земель до інших держав

4.     Кревська унія.

5.     Люблінська унія.

6.     Брестська унія.

У середині XIV ст. українські землі, ослаблені золотоординським пануванням і політично роз’єднані, були захоплені Польщею та Литвою. До складу Польського королівства увійшла Галичина, Холмщина й Західне Поділля. Вони утворили Руське, Белзьке та Подільське воєводства на чолі з намісниками. Польська влада проводила політику полонізації та покатоличення щодо українців, спрямовану на поширення польської мови, культури, звичаїв та католицького віросповідання.

До Великого князівства Литовського ввійшли Волинь, Київщина, Східне Поділля та Чернігово-Сіверщина, де утворилися удільні князівства на чолі з представниками литовської князівської династії Гедиміновичів. У 1362 р. українсько-литовське військо на чолі з князем Ольгердом розбило татар у битві на р. Сині Води, що закріпило більшість українських земель у складі Великого князівства Литовського. Велике князівство Литовське, 90% території якого становили землі колишньої Київської Русі, було слабко централізованою державою, у складі якої українські князівства тривалий час зберігали автономію (самоврядування окремої території в межах певної держави). Литовські князі запровадили судочинство на основі «Руської правди», європейську військову організацію, «руську мову» як державну та християнство за православним зразком. У 60—90-х рр. ХІV ст. удільний князь Володимир Ольгердович сприяв відновленню політичного життя в Київському князівстві.

Великий литовський князь Вітовт (1392—1430 рр.) намагався зберегти окремішність Великого князівства Литовського від Польщі. У 1413 р. Польща й Литва уклали Городельську унію, за якою визнавалася політична самостійність Великого князівства Литовського, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася. Здійснюючи політику централізації Вітовт ліквідував удільні князівства на українських землях (Волинське, Київське), усунув від влади князів і призначив своїх намісників. Великий литовський князь Свидригайло Ольгердович (1430—1432 рр.) прагнув відновити незалежність Литовсько-Руської держави. У 1430—1431 рр. він підняв повстання проти Польщі, під час якого утворилося Велике князівство Руське. Унаслідок поразки війська Свидригайла в битві під м. Вількомиром (1435 р.) воно фактично припинило існування. Польський король Казимир, побоюючись нового повстання, тимчасово відновив Київське та Волинське удільні князівства. Однак після смерті Свидригайла він остаточно ліквідував удільні князівства і перетворив на воєводства Волинське (1452 р.) і Київське (1471 р.), що означало ліквідацію залишків автономії українських земель.

Крім Польщі та Великого князівства Литовського частина українських земель в середині XVI ст. увійшла до складу:

·        Угорського королівства – Закарпаття

·        Молдовського князівства – Буковина

·        Московського царства – Чернігово-Сіверщина

·        Кримського ханства – Північне Причорномор’я та Крим

У 1385 р. Польське королівство й Велике князівство Литовське уклали державно-політичний союз — Кревську унію, яка передбачала приєднання Литви до Польщі, прийняття литовцями католицизму, одруження польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом. Кревська унія привела до фактичної ліквідації Литви як держави, однак значно укріпила позиції Польщі й Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. У 1410 р. об’єднане польсько-литовсько-українське військо на чолі з польським королем Ягайлом та великим литовським князем Вітовтом розбило тевтонських рицарів у Грюнвальдській битві.

У середині ХVІ ст. український народ не мав власної державності. Більша частина українських земель перебувала під владою Великого князівства Литовського (Волинь, Київщина, Східне Поділля) та Польського королівства (Галичина, Холмщина, Західне Поділля). Зближення Литви та Польщі зумовили зовнішньополітичні обставини:

• Литва зазнала поразок під час Ливонської війни з Московським царством (1558—1583 рр.) і прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі.

• Польща прагнула скористатися воєнними невдачами й ослабленням Литви, щоб поширити свій вплив на українські та білоруські землі. 10 січня 1569 р. розпочався Люблінський сейм. Представники Польщі виступали за включення Литви до складу Польщі. Представники Литви прагнули зберегти державну незалежність. Українські князі (Василь-Костянтин Острозький) висували пропозицію об’єднати Україну, Польщу та Литву в одну державу на рівних засадах.

1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про Люблінську унію (союз) між Польщею та Литвою, яка передбачала їх об’єднання в єдину державу – Річ Посполиту. Новоутворену державу очолював король, якого обирали і спільний сейм. У державі встановлювалися єдиний державний устрій та грошова система, проводилася спільна зовнішня політика. Литовська, польська та українська шляхта зрівнювалася в правах і отримувала право на володіння маєтками по всій території України. Однак Польща й Литва зберігали окреме законодавство, суд, військо й фінанси. Люблінська унія мала суперечливі наслідки для України. Від Литви до Польщі перейшли землі Волині, Київщини та Східного Поділля. На українських землях у складі Речі Посполитої стало шість воєводств: Руське (центр — Львів), Белзьке (Белз), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам’янець), Брацлавське (Брацлав) і Київське (Київ).

У 1596 р. відбулися уніатський та православний церковні собори в Бересті. На уніатському соборі прихильники унії (Іпатій Потій, Кирило Терлецький) затвердили рішення про об’єднання православної й католицької церкви на території Речі Посполитої. Берестейська унія призвела до утворення на українських землях уніатської (греко-католицької) церкви, яка зберігала православні обряди, традиції та церковнослов’янську мову богослужіння, однак визнавала зверхність папи римського й основні засади католицького віровчення. Уніатське духовенство урівнювалося в правах із католицьким, звільнялося від податків, отримувало місця в сеймі. Учасники православного собору (В.-К. Острозький) засудили унію. Польський король підтримав рішення уніатського собору. Українська греко-католицька церква була офіційно визнана польською владою, а православна церква опинилася поза законом. Православні церкви й монастирі передавалися греко-католикам. Однак фактичного зрівняння в правах греко-католиків і католиків не відбулося. Берестейська унія призвела до посилення національно-релігійного гніту й розколу українців на прихильників православ’я та уніатства.

Лекція 1 - 3 студентам І курсу

Лекція №1. Предмет історії України. Початковий період появи людських спільнот на землях України (1 год.)

1.                Предмет та завдання курсу історії України.

2.                Характеристика джерел та літератури.

3.                Періодизація історії України.

4.                Найдавніше населення на території України.

Предметом навчального курсу «Історія України» є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення та спосіб життя, етногенез (походження) українського народу, його стосунки з іншими народами, матеріальний та духовний розвиток, боротьбу за свою незалежність. Історія України – це наука, що вивчає появу і розвиток людського суспільства на території України; наука, що вивчає розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, які склалися між людьми у процесі виробництва, а також способи виробництва на всіх українських землях.

Головні завдання вивчення історії України:

·                     дослідити початок появи людської цивілізації на території України, виникнення перших державних утворень;

·                     простежити становлення та розвиток Київська Русь;

·                     вивчити особливості розвитку українських земель у складі інших держав, проаналізувати зміни у характері боротьби українського народу за незалежність;

·                     дослідити розвиток української державності на шляху незалежності.

Історичне джерело – це об’єкт, який існує на час дослідження і містить інформацію про факти минулого. Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам’ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови тощо. Усі джерела за способом збереження історичної інформації поділяють на:

1) речові (пам’ятки архітектури, знаряддя праці, предмети побуту, монети тощо);

2) словесні (літописи, документи, листи, трактати, договори, щоденники, міфи, думи, комп’ютерні тексти), які, в свою чергу, можна розділити на усні (пісні, билини, думи, легенди тощо), писемні (записи на папірусі, на пергаменті, на бересті, на папері) та лінгвістичні (гідроніми – назви рік і озер; топоніми – назви країв і місцевостей; етноніми – назви племен і народів тощо);

3) образотворчі (наскальні малюнки, зображення на прикрасах, фрески і мозаїки храмів, картини, скульптура, кіно, фотографії);

4) звукові (музичні твори на будь-яких носіях);

5) етнографічні (або поведінкові – характерні особливості культури, побуту, звичаїв народів);

6) конвенціональні (всі системи умовних позначень графічними знаками: ноти, графіки, проектно-технічна документація тощо).

Найчастіше історики стикаються з писемними джерелами. Писемні джерела поділяють на оповідні (літописи, мемуари, листи, щоденники, літературні твори) та актові (документи різних установ, офіційних осіб, договори, укази, накази, протоколи, стенограми тощо).

Рівень достовірності історичних джерел та їх цінність неоднакові, тому всі вони мають бути піддані науковій критиці. Галузь науки, яка займається дослідженням історичних джерел, називається джерелознавством.

Існує декілька підходів періодизації історії України:

1.                Археологічна періодизація ґрунтується на дослідженні матеріальних знахідок і складається з трьох віків – кам’яного, бронзового та залізного. У свою чергу, кам’яний вік поділяється на три періоди: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) та неоліт (новий кам’яний вік), які виділено відповідно до техніки обробки, форми та призначення кам’яних знарядь праці. Дехто з істориків останнім періодом кам’яного віку вважає енеоліт – мідно-кам’яний вік. Кожний з цих періодів поділяється на археологічні культури, назва яких відповідає найхарактернішим ознакам цих культур або місцям їхніх знахідок.

2.                Американський історик Льюїс Генрі Морган (1818–1881 рр.), ґрунтуючись на критерії рівня розвитку продуктивних сил, виділив три етапи в історії людства: дикунство, варварство, цивілізація. В основу цієї періодизації покладено ідею прогресу та єдності історичного шляху людства. На думку вченого, прогрес зумовлювали технологічні «стрибки»: наприклад, винайдення гончарства спричинило перехід від дикунства до варварства. Керуючись критерієм розвитку продуктивних сил, сучасні історики визначають сьогоднішній етап розвитку людства як інформаційний.

3.                Німецький соціолог і економіст Карл Маркс (1818–1883 рр.), виходячи з принципу матеріалістичного розуміння історії, розробив формаційну концепцію. Її суть полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, який у поєднанні з політичною надбудовою суспільства утворює суспільно-економічну формацію. За Марксом, історія людства є послідовною зміною суспільно-економічних формацій – первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної.

4.                Відомий американський вчений Елвін Тоффлер (нар. 1928 р.) вивчав історичний процес як послідовні етапи, які подібно до хвиль накочуються і зіштовхуються один з одним, породжуючи суперечки та соціальні труднощі. Учений виділяє три стадії у розвитку людської цивілізації – аграрна (домінувала на всій Земній кулі приблизно з VIII тис. до н. е. до 1650–1750 рр. н. е.), індустріальна (від промислових революцій 1650–1750 рр. приблизно до середини ХХ ст.), постіндустріальна (інформаційна).

5.                Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена в статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства» (1904 р). Початком історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV вік н. е, а перед тим «про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи», а історію Київської Русі розглядав винятково як історію українського народу. М. Грушевський виділив чотири періоди в історії України: 1) Стародавня історія та Київська Русь; 2) польсько-литовська доба; 3) часи Хмельниччини та Гетьманщини; 4) історіографія ХІХ ст.

6.                Історична схема М. Грушевського отримала подальший розвиток у працях істориків української діаспори. Олександр Оглоблин(1899–1992 рр.) виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави: 1) княжа доба – Київська Русь і Галицько-Волинська держава; 2) козацько-гетьманська держава; 3) модерна українська державність, яка відродилася в 1917–1918 рр.

7.                У сучасній історіографії проблема періодизації української історії залишається дискусійною, адже єдиних критеріїв до її визначення поки що не вироблено. Сучасні історики найчастіше поділяють історію України на періоди, які найбільше відповідають загальносвітовим процесам та знанням про розвиток людства: Стародавня історія (від появи людини на території України до утворення давньоруської східнослов’янської держави – Київської Русі; приблизно 1 мли років до н. е. – 882 р.); Середньовічна історія (882–1647 рр.); Нова історія (1648–1917 рр.); Новітня історія (від 1917 р. – до тепер).

Найдавніша людина на землях України з’явилась біля 1 мільйону років тому, за доби раннього палеоліту. На думку археологів, архантропи (найдавніші люди) приходили на територію України з Передньої Азії кількома хвилями протягом багатьох тисячоліть. Відомо понад 30 стоянок цієї доби. Архантропи жили невеличкими кровноспорідненими групами, що утворювали первісне людське стадо; господарство первісних людей було привласнюючим, основне знаряддя праці – кам’яне ручне рубило.

З початком чергового похолодання частина території України опинилась під зледенінням, тож людина змушена біла пристосовуватися до нових умов існування. У середньому палеоліті (150-35 тис. років тому) завдяки полюванню на великих представників льодовикової фауни (мамонтів, шерстистих носорогів, печерних ведмедів та ін.) вдосконалюють та урізноманітнюються знаряддя: з’являються кам’яні вістря для списів, скребла для обробки шкур тварин. Внаслідок фізичної та розумової еволюції людини на зміну архантропам приходять неандертальці: високі, кремезні, з об’ємом мозку до 1800 см³. Вони вже вміли виготовляти одяг зі шкур, заселяли печери, будували штучні наземні жила й добували вогонь, тому були більш захищені від природних умов. У мустьєрську епоху зароджуються релігійні уявлення та вірування, про що свідчать неандертальські поховання в печерах Криму. На деяких стоянках знайдено кістки з різьбленими та мальованими орнаментами, контурами тварин і людей – це були перші кроки мистецтва. Доба пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) визначається формуванням людини сучасного типу – кроманьйонця (homo sapiens). Процес удосконалення технології пішов дуже швидкими темпами, з’являються складні знаряддя, загальний інструментарій сягає 100 типів. Основним видом занять кроманьйонців стає колективне загінне полювання. На теренах України біля 20-14 тис. років тому доволі чітко виділяються два типа господарства: південно-східні мисливці на бізонів та північно-західні мисливці на мамонтів. Спільне осіле життя та локальне скупчення поселень є також свідченням зрушень у соціальних відносинах. Основою організації був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією. Поява екзогамії (заборони шлюбів всередині родової групи) сприяла зближенню сусідніх родів, консолідації родів у племена, внаслідок чого складався родовий первіснообщинний лад. Для визначення світобудови та свого місця у дійсності, первісна людина формує початкові типи релігійної свідомості: тотемізм, анімізм, фетишизм, магію. У мезоліті (10-6 тис. років тому) клімат м’якшає, а фауна дрібнішає. Поява знарядь дистанційної дії – лука та стріл – не лише полегшувала полювання, але й призводила до соціальних змін: тепер людина могла сама себе прохарчувати і менше залежала від колективу, внаслідок чого зростає роль парної сім’ї. Зникнення великих стадних тварин призводить також до розвитку альтернативних засобів існування: рибальства, збиральництв тощо. Кардинальні зміни господарства у неоліті (VІ-ІV тис. до н.е.) дістали назву “неолітичної революції”. Суть її полягає в переході від привласнюючої економіки (мисливства, збиральництва, рибальства) до відтворюючої (землеробство і скотарство). Людина остаточно переходить до осілого способу життя, виникають нові способи виготовлення знарядь праці (шліфування, пиляння, свердління) та нові види виробництва та виготовлення штучних продуктів (виготовлення керамічного посуду, прядіння, ткацтво). Поліпшення умов життя призводить до “демографічного вибуху”: кількість населення помітно збільшилась, як і середня тривалість життя людини. Перехід до землеробства і скотарства суттєво вплинув і на світобачення людини, бо вимагав не лише врахування кліматичних змін та сезонного кругообігу явищ природи, а й вміння їх передбачати. Мідний, або мідно-кам’яний вік (ІV-ІІІ тис. до н.е.), був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика. Зростання продуктивності праці впливало на пожвавлення примітивного обміну та торгівлі, виникнення майнової диференціації та створення умов для розкладу первіснообщинного ладу. На теренах України доба енеоліту репрезентована найяскравішою трипільською культурою, що її пам’ятки виявив археолог В. В. Хвойка у 1893 р. біля с. Трипілля на Київщині. Характерними ознаками цієї багатої та самобутньої культури в економічній сфері були зернове землеробство у поєднанні з при селищним тваринництвом. Поява мідних знарядь не виключала застосування традиційних кам’яних та крем’яних. У суспільних відносинах перехід від матріархату до патріархату поєднувався з зародженням міжплемінних об’єднань та формуванням ієрархічної структури родів. Побудова великих глиняних будівель свідчить про збереження великої сім’ї, що складалася з кількох парних сімей та була основною суспільно-економічною ланкою суспільства. Трипільці утворювали гігантські поселення (15-20 тис. мешканців), але кожні 50-100 років змушені були мігрувати через виснаження землі. Пам’ятки трипільської культури чітко виділяються за розписною плоскодонною керамікою з жовто-чорно-червоним орнаментом та характерним жіночим статуеткам.

Лекція № 2 Кочові племена в Україні. Грецька цивілізація в Північному Причорномор’ї (1 год.)

1.     Кочові племена на території України.

2.     Грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї

Кочовики раннього залізного віку

Кочові племена	Їх характеристика
Кіммерійці (ІХ – VII ст. до н.е.)	Першими мешканцями степів Північного Причорномор’я називають кочовиків — кіммерійців. Про них згадується в ассирійському літописі VIII ст. до н.е., у поемах Гомера і працях Геродота. Головним джерелом з історії та культури кіммерійців є їхні поховання. Оскільки це був кочовий народ, поселень після себе вони не залишили. У похованнях кіммерійців знаходять зброю, обладунки, прикраси, посуд — усе те, що могло, за віруваннями кіммерійців, знадобитися небіжчику в потойбічному світі. Основним заняттям кіммерійців було кочове скотарство, особливо — конярство. Коні були для кіммерійців не тільки засобом пересування, а й забезпечували їх продуктами харчування: молоком, м’ясом. Кіммерійці були вправними воїнами. Їхньою основною зброєю були луки, у ближньому бою — мечі. Вони були також умілими зброярами, виготовляли зброю не тільки з бронзи, а й із заліза. Мистецтво кіммерійців мало в основному прикладний характер: вони оздоблювали геометричними візерунками свою зброю, посуд, елементи кінської збруї. Після скіфської навали частина кіммерійців відійшла до Криму і оселилася на Керченському півострові.
Скіфи (VII – ІІІ ст. до н.е.)	Скіфи — загальна назва іраномовних народів, що з VI ст. до н.е. населяли територію басейнів Дніпра, Дністра, Дунаю і Дону. Першим згадкам про скіфів ми завдячуємо ассирійським літописам VII ст. до н.е. Вони змальовують напад цих кочовиків на Малу Азію. Приблизно в цей же час Скіфію оспівали грецькі поети Гомер і Гесіод. Геродот у своєму описі Скіфії згадує цілий ряд скіфських племен. На річці Буг, біля грецької колонії Ольвія жили елліни-скіфи; у межиріччі Дністра і Бугу жили алазони, вище за течією — скіфи-орачі. У низов’ї Дніпра мешкали скіфи-землероби. На Лівобережжі Дніпра і далі на схід розкинулись землі скіфів-кочовиків. На півдні і сході вони межували з царськими скіфами, володіння яких доходили до Дону. Скіфське суспільство було досить архаїчним і довго зберігало риси патріархату. Його основою були вільні кінні стрілки з лука. Вони жили великими сім’ями, у яких вся влада належала їхнім головам. Поза такими сім’ями жили бідняки і безправні раби. Існувала також знать, найвпливовішими з якої були старійшини. Вони мали велику владу, разом із царем приймали рішення, могли його скинути. Наприкінці VІ ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї виникла держава Велика Скіфія зі столицею Кам’янське городище (неподалік від сучасного Нікополя), яка в середині ІVст. до н.е. за царя Атея перетворилася на централізовану державу. У ІV ст. до н.е. почався занепад Великої Скіфії, причинами якого стали погіршення природних умов і занепад господарського життя. Після її загибелі у ІІІ ст. до н.е. утворилася Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфський (поблизу сучасного Сімферополя). До скіфської доби відносять царські могили-кургани Солоха і Гайманова Могила (Запоріжжя), Чортомлик і Товста Могила (Дніпропетровщина), де було знайдено пам’ятки скіфського мистецтва із золота (гребінь із кургану Солоха, пектораль із кургану Товста Могила).
Сармати (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.)	Основною причиною падіння скіфської могутності був прихід зі Сходу племен сарматів, або савроматів. Назва цих племен означає «оперезані мечем». У VI—IV ст. до н.е. сармати кочували на території Поволжя та Приуралля, в ІІІ ст. до н.е. вони почали переселення до Придніпров’я, поступово зайнявши територію від сучасного Казахстану до Дунаю. Давні автори називали сарматів нащадками скіфів та амазонок. Ця легенда відображає той факт, що у сарматів зберігалися залишки давнього матріархату. Науковці вважають, що сармати не були єдиним народом. Це — збірна назва ряду племен (аланів, роксоланів, аорсів, язигів та іншх), які увійшли до сарматського племінного союзу. Спочатку сармати були союзниками скіфів і допомагали їм у боротьбі з грецьким колоніями. Але пізніше між ними почались чвари і сармати переходять на бік понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Наприкінці І ст. до н.е. сармати підійшли до східних кордонів Римської імперії. У ІІІ ст. н.е. сарматському пануванню у Придніпров’ї поклали кінець готські племена, а гунська навала остаточно підірвала їхню міць. Сармати, як і скіфи, були кочовим народом. Разом із тим, на відміну від скіфів, вони не збудували жодного відомого нам поселення. Основним їхнім заняттям було скотарство, існували також ремесла: ковальство, шкіряне ремесло тощо. Сармати були доволі вправними ювелірами. Основою сарматського війська були кінні лучники.

У VII–V ст. вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного й Азовського морів свої поселення. Найбільшими з них були Тіра в Нижній Наддніпрянщині, Ольвія в Нижньому Побужжі, Херсонес у Південно-Західному Криму, Пантікапей (сучасна Керч; у 480 р. до н. е. став столицею Боспорського царства). Вчені називають різні причини еллінської міграції: демографічні – перенаселення в материковій Греції; аграрні – нестача землі в метрополії; сировинні – в нових землях греки шукали насамперед сировину – зерно, метали, будівельний ліс; соціальні – невщухаюча соціальна боротьба примушувала тих, хто програв, мігрувати та різні інші. Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства – поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто як центр політичного життя, ремесла, торгівлі, культури і хору – прилеглу сільськогосподарську округу. Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, життєздатною одиницею. За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес) або аристократичними (Пантикапей, до утворення Боспорського царства) республіками або монархією (Боспорське царство). У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча – архонтам. Повноправними громадянами полісів були лише чоловіки – уродженці міста. Вони користувалися широкими правами. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі. До найважливіших обов’язків громадянина поліса належали захист демократичного ладу й оборона міста від ворогів. У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та іноземці. Боспорське царство існувало в V ст. до н. е. – IV ст. н. е. Воно займало територію Керченського і Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. Спершу це був союз полісів, які мали певну автономію, та згодом це об’єднання перетворилося на абсолютну монархію. Економіка царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн пудів зерна. Розквіт Боспорського царства припадає на IV–III ст. до н. е. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака (107 р. до н. е.), підірвали могутність царства. На початку І ст. до н. е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор’я, зокрема й Боспорське царство. Але після поразки Мітрідата в боротьбі з Римом, Боспорське царство опинилося під контролем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. З VI ст. н. е. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне існування. Історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї поділяється на два періоди: 1. Грецький (друга половина VII – середина І ст. до н. е.), коли міста-держави самостійно функціонували на базі еллінських традицій і майже мирно співіснували з населенням приморської зони. 2. Римський (середина І ст. до н. е. – IV ст. н. е.) – характеризується поступовою втратою полісами політичної незалежності; підкоренням їх Римській імперії; постійними руйнівними нападами готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів були V–III ст. до н. е.

Наприкінці ІІІ ст. н. е. міста-колонії фактично перестали існувати. Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала понад тисячу років і мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці активно залучали місцеве населення до товарно-грошових відносин, що прискорило розпад родоплемінних відносин у скіфів, сарматів та інших племен регіону. По-третє, прискорився процес урбанізації Причорномор’я. По-четверте, колонізація сприяла поширенню здобутків найпередовішої на той час античної культури. По-п’яте, антична колонізація на тривалий час визначила південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та Візантії – колишньої еллінської колонії.

Лекція № 3 Велике переселення народів і Україна. Походження слов’ян (1 год.)

1.     Перші згадки про давніх слов’ян

2.     Велике переселення народів

3.     Господарське й суспільне життя давніх слов’ян

Уперше слов’яни згадуються у листі римського історика Помпонія Мели (І ст. н.е.). Пліній Старший у своїй праці «Природнича історія» (77 р. н.е.), описуючи балтійське узбережжя згадував венедів. Корнелій Тацит у творі «Германія» писав про венедів та їх побут. Клавдій Птолемей (89 – 167 рр.) вказував, що венеди живуть на північ від Карпат, у Подністров’ї, гирлі Дунаю. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Феофілакт Симокката, Маврикій Стратег, Менандр Протектор описують слов’ян як численний народ і стверджують, що вони поділяються на три великі частини: анти, венеди, склавини.

У V – VІІ ст. відбулося Велике розселення слов’ян із межиріччя Дніпра і Дністра по території Європи: на заході вони досягли р. Лаби та узбережжя Балтійського моря, на південному заході – р. Дунаю і Балканського півострова, на північному сході – р. Десни, Оки та Західної Двини. Розселення слов’янських племен збіглося у часі з Великим переселенням народів, за якого словяни брали участь у боротьбі з германськими племенами готів (ІІІ – ІV ст. н.е.), тюркськими племенами гуннів (ІV – V ст. н.е.) і аварів (VІ – VІІ ст. н.е.).

Концепції походження слов’янства: автохтонна: Дунайська (Нестор); Вісло-Дністровська (чех Нідерле у 19 ст.) Вісло – Одерська (польські історики 20 ст.) Дніпро –Одерська (радянські та польські історики з 50-60-х років 20 ст.). Борис Рибаков довів що комарівсько-тшинецька археологічна культура ( 2 тис. до н.е. Правобережжя України та Польша),а пізніше – зарубинецька культура ( 2 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.) – основа праслов`ян. Міграційна: Скіфо-сарматська (з Передньої Азії) – «Баварська Хроніка» 9ст. Хозарська (О.Пріцак). Але археологічні дані не пітверджують.

Слов’яни з найдавніших часів жили на території Європи й були відомі під назвою венеди. У І—ІІ ст. венеди розселилися між річками Одра та Дніпро і біля Карпат. У ІV ст. із венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення — склавини (предки західних і південних слов’ян) і анти (предки східних слов’ян). 

Основні заняття слов’ян Основою господарства було землеробство. Вони вирощували просо, пшеницю, розводили велику рогату худобу, свиней. Їм були відомі промисли: полювання, рибальство, бортництво. Полювали на лося, тура, благородного оленя, косулю, кабана. Із ремесел найбільш поширеними були добування заліза і металообробка, гончарство. Також слов’яни активно займались зовнішньою та внутрішньою торгівлею.

Суспільний устрій. Слов’яни жили єдиною громадою (родом), яка складалася з кількох або однієї патріархальної сім’ї. У свою чергу, така сім’я об’єднувала ряд дрібніших родин. Громада спільно володіла всіма будівлями, спільно обробляла землю, розводила худобу. Такий тип первісного ладу називають первісною сусідською громадою. У І — ІІ ст. патріархальні сім’ї виокремлюються з сусідської громади. У VI — VII ст. анти і склавини об’єднувались у військові союзи. Виділяється племінна верхівка — вожді та їхня дружина.

Релігійні вірування. Язичництво — релігійні вірування в багатьох богів (Даждьбог — бог сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітрів, Велес — бог худоби, Дана — богиня води, Мокош — богиня родючості).