Лекція №1. Предмет історії України. Початковий період появи людських спільнот на землях України (1 год.)
1. Предмет та завдання курсу історії України.
2. Характеристика джерел та літератури.
3. Періодизація історії України.
4. Найдавніше населення на території України.
Предметом навчального курсу «Історія України» є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення та спосіб життя, етногенез (походження) українського народу, його стосунки з іншими народами, матеріальний та духовний розвиток, боротьбу за свою незалежність. Історія України – це наука, що вивчає появу і розвиток людського суспільства на території України; наука, що вивчає розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, які склалися між людьми у процесі виробництва, а також способи виробництва на всіх українських землях.
Головні завдання вивчення історії України:
· дослідити початок появи людської цивілізації на території України, виникнення перших державних утворень;
· простежити становлення та розвиток Київська Русь;
· вивчити особливості розвитку українських земель у складі інших держав, проаналізувати зміни у характері боротьби українського народу за незалежність;
· дослідити розвиток української державності на шляху незалежності.
Історичне джерело – це об’єкт, який існує на час дослідження і містить інформацію про факти минулого. Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам’ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови тощо. Усі джерела за способом збереження історичної інформації поділяють на:
1) речові (пам’ятки архітектури, знаряддя праці, предмети побуту, монети тощо);
2) словесні (літописи, документи, листи, трактати, договори, щоденники, міфи, думи, комп’ютерні тексти), які, в свою чергу, можна розділити на усні (пісні, билини, думи, легенди тощо), писемні (записи на папірусі, на пергаменті, на бересті, на папері) та лінгвістичні (гідроніми – назви рік і озер; топоніми – назви країв і місцевостей; етноніми – назви племен і народів тощо);
3) образотворчі (наскальні малюнки, зображення на прикрасах, фрески і мозаїки храмів, картини, скульптура, кіно, фотографії);
4) звукові (музичні твори на будь-яких носіях);
5) етнографічні (або поведінкові – характерні особливості культури, побуту, звичаїв народів);
6) конвенціональні (всі системи умовних позначень графічними знаками: ноти, графіки, проектно-технічна документація тощо).
Найчастіше історики стикаються з писемними джерелами. Писемні джерела поділяють на оповідні (літописи, мемуари, листи, щоденники, літературні твори) та актові (документи різних установ, офіційних осіб, договори, укази, накази, протоколи, стенограми тощо).
Рівень достовірності історичних джерел та їх цінність неоднакові, тому всі вони мають бути піддані науковій критиці. Галузь науки, яка займається дослідженням історичних джерел, називається джерелознавством.
Існує декілька підходів періодизації історії України:
1. Археологічна періодизація ґрунтується на дослідженні матеріальних знахідок і складається з трьох віків – кам’яного, бронзового та залізного. У свою чергу, кам’яний вік поділяється на три періоди: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) та неоліт (новий кам’яний вік), які виділено відповідно до техніки обробки, форми та призначення кам’яних знарядь праці. Дехто з істориків останнім періодом кам’яного віку вважає енеоліт – мідно-кам’яний вік. Кожний з цих періодів поділяється на археологічні культури, назва яких відповідає найхарактернішим ознакам цих культур або місцям їхніх знахідок.
2. Американський історик Льюїс Генрі Морган (1818–1881 рр.), ґрунтуючись на критерії рівня розвитку продуктивних сил, виділив три етапи в історії людства: дикунство, варварство, цивілізація. В основу цієї періодизації покладено ідею прогресу та єдності історичного шляху людства. На думку вченого, прогрес зумовлювали технологічні «стрибки»: наприклад, винайдення гончарства спричинило перехід від дикунства до варварства. Керуючись критерієм розвитку продуктивних сил, сучасні історики визначають сьогоднішній етап розвитку людства як інформаційний.
3. Німецький соціолог і економіст Карл Маркс (1818–1883 рр.), виходячи з принципу матеріалістичного розуміння історії, розробив формаційну концепцію. Її суть полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, який у поєднанні з політичною надбудовою суспільства утворює суспільно-економічну формацію. За Марксом, історія людства є послідовною зміною суспільно-економічних формацій – первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної.
4. Відомий американський вчений Елвін Тоффлер (нар. 1928 р.) вивчав історичний процес як послідовні етапи, які подібно до хвиль накочуються і зіштовхуються один з одним, породжуючи суперечки та соціальні труднощі. Учений виділяє три стадії у розвитку людської цивілізації – аграрна (домінувала на всій Земній кулі приблизно з VIII тис. до н. е. до 1650–1750 рр. н. е.), індустріальна (від промислових революцій 1650–1750 рр. приблизно до середини ХХ ст.), постіндустріальна (інформаційна).
5. Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена в статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства» (1904 р). Початком історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV вік н. е, а перед тим «про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи», а історію Київської Русі розглядав винятково як історію українського народу. М. Грушевський виділив чотири періоди в історії України: 1) Стародавня історія та Київська Русь; 2) польсько-литовська доба; 3) часи Хмельниччини та Гетьманщини; 4) історіографія ХІХ ст.
6. Історична схема М. Грушевського отримала подальший розвиток у працях істориків української діаспори. Олександр Оглоблин(1899–1992 рр.) виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави: 1) княжа доба – Київська Русь і Галицько-Волинська держава; 2) козацько-гетьманська держава; 3) модерна українська державність, яка відродилася в 1917–1918 рр.
7. У сучасній історіографії проблема періодизації української історії залишається дискусійною, адже єдиних критеріїв до її визначення поки що не вироблено. Сучасні історики найчастіше поділяють історію України на періоди, які найбільше відповідають загальносвітовим процесам та знанням про розвиток людства: Стародавня історія (від появи людини на території України до утворення давньоруської східнослов’янської держави – Київської Русі; приблизно 1 мли років до н. е. – 882 р.); Середньовічна історія (882–1647 рр.); Нова історія (1648–1917 рр.); Новітня історія (від 1917 р. – до тепер).
Найдавніша людина на землях України з’явилась біля 1 мільйону років тому, за доби раннього палеоліту. На думку археологів, архантропи (найдавніші люди) приходили на територію України з Передньої Азії кількома хвилями протягом багатьох тисячоліть. Відомо понад 30 стоянок цієї доби. Архантропи жили невеличкими кровноспорідненими групами, що утворювали первісне людське стадо; господарство первісних людей було привласнюючим, основне знаряддя праці – кам’яне ручне рубило.
З початком чергового похолодання частина території України опинилась під зледенінням, тож людина змушена біла пристосовуватися до нових умов існування. У середньому палеоліті (150-35 тис. років тому) завдяки полюванню на великих представників льодовикової фауни (мамонтів, шерстистих носорогів, печерних ведмедів та ін.) вдосконалюють та урізноманітнюються знаряддя: з’являються кам’яні вістря для списів, скребла для обробки шкур тварин. Внаслідок фізичної та розумової еволюції людини на зміну архантропам приходять неандертальці: високі, кремезні, з об’ємом мозку до 1800 см3. Вони вже вміли виготовляти одяг зі шкур, заселяли печери, будували штучні наземні жила й добували вогонь, тому були більш захищені від природних умов. У мустьєрську епоху зароджуються релігійні уявлення та вірування, про що свідчать неандертальські поховання в печерах Криму. На деяких стоянках знайдено кістки з різьбленими та мальованими орнаментами, контурами тварин і людей – це були перші кроки мистецтва. Доба пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) визначається формуванням людини сучасного типу – кроманьйонця (homo sapiens). Процес удосконалення технології пішов дуже швидкими темпами, з’являються складні знаряддя, загальний інструментарій сягає 100 типів. Основним видом занять кроманьйонців стає колективне загінне полювання. На теренах України біля 20-14 тис. років тому доволі чітко виділяються два типа господарства: південно-східні мисливці на бізонів та північно-західні мисливці на мамонтів. Спільне осіле життя та локальне скупчення поселень є також свідченням зрушень у соціальних відносинах. Основою організації був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією. Поява екзогамії (заборони шлюбів всередині родової групи) сприяла зближенню сусідніх родів, консолідації родів у племена, внаслідок чого складався родовий первіснообщинний лад. Для визначення світобудови та свого місця у дійсності, первісна людина формує початкові типи релігійної свідомості: тотемізм, анімізм, фетишизм, магію. У мезоліті (10-6 тис. років тому) клімат м’якшає, а фауна дрібнішає. Поява знарядь дистанційної дії – лука та стріл – не лише полегшувала полювання, але й призводила до соціальних змін: тепер людина могла сама себе прохарчувати і менше залежала від колективу, внаслідок чого зростає роль парної сім’ї. Зникнення великих стадних тварин призводить також до розвитку альтернативних засобів існування: рибальства, збиральництв тощо. Кардинальні зміни господарства у неоліті (VІ-ІV тис. до н.е.) дістали назву “неолітичної революції”. Суть її полягає в переході від привласнюючої економіки (мисливства, збиральництва, рибальства) до відтворюючої (землеробство і скотарство). Людина остаточно переходить до осілого способу життя, виникають нові способи виготовлення знарядь праці (шліфування, пиляння, свердління) та нові види виробництва та виготовлення штучних продуктів (виготовлення керамічного посуду, прядіння, ткацтво). Поліпшення умов життя призводить до “демографічного вибуху”: кількість населення помітно збільшилась, як і середня тривалість життя людини. Перехід до землеробства і скотарства суттєво вплинув і на світобачення людини, бо вимагав не лише врахування кліматичних змін та сезонного кругообігу явищ природи, а й вміння їх передбачати. Мідний, або мідно-кам’яний вік (ІV-ІІІ тис. до н.е.), був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика. Зростання продуктивності праці впливало на пожвавлення примітивного обміну та торгівлі, виникнення майнової диференціації та створення умов для розкладу первіснообщинного ладу. На теренах України доба енеоліту репрезентована найяскравішою трипільською культурою, що її пам’ятки виявив археолог В. В. Хвойка у 1893 р. біля с. Трипілля на Київщині. Характерними ознаками цієї багатої та самобутньої культури в економічній сфері були зернове землеробство у поєднанні з при селищним тваринництвом. Поява мідних знарядь не виключала застосування традиційних кам’яних та крем’яних. У суспільних відносинах перехід від матріархату до патріархату поєднувався з зародженням міжплемінних об’єднань та формуванням ієрархічної структури родів. Побудова великих глиняних будівель свідчить про збереження великої сім’ї, що складалася з кількох парних сімей та була основною суспільно-економічною ланкою суспільства. Трипільці утворювали гігантські поселення (15-20 тис. мешканців), але кожні 50-100 років змушені були мігрувати через виснаження землі. Пам’ятки трипільської культури чітко виділяються за розписною плоскодонною керамікою з жовто-чорно-червоним орнаментом та характерним жіночим статуеткам.
Лекція № 2 Кочові племена в Україні. Грецька цивілізація в Північному Причорномор’ї (1 год.)
1. Кочові племена на території України.
2. Грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї
Кочовики раннього залізного віку
Кочові племена
|
Їх характеристика
|
| Кіммерійці (ІХ – VII ст. до н.е.) | Першими мешканцями степів Північного Причорномор’я називають кочовиків — кіммерійців. Про них згадується в ассирійському літописі VIII ст. до н.е., у поемах Гомера і працях Геродота. Головним джерелом з історії та культури кіммерійців є їхні поховання. Оскільки це був кочовий народ, поселень після себе вони не залишили. У похованнях кіммерійців знаходять зброю, обладунки, прикраси, посуд — усе те, що могло, за віруваннями кіммерійців, знадобитися небіжчику в потойбічному світі. Основним заняттям кіммерійців було кочове скотарство, особливо — конярство. Коні були для кіммерійців не тільки засобом пересування, а й забезпечували їх продуктами харчування: молоком, м’ясом. Кіммерійці були вправними воїнами. Їхньою основною зброєю були луки, у ближньому бою — мечі. Вони були також умілими зброярами, виготовляли зброю не тільки з бронзи, а й із заліза. Мистецтво кіммерійців мало в основному прикладний характер: вони оздоблювали геометричними візерунками свою зброю, посуд, елементи кінської збруї. Після скіфської навали частина кіммерійців відійшла до Криму і оселилася на Керченському півострові. |
| Скіфи (VII – ІІІ ст. до н.е.) | Скіфи — загальна назва іраномовних народів, що з VI ст. до н.е. населяли територію басейнів Дніпра, Дністра, Дунаю і Дону. Першим згадкам про скіфів ми завдячуємо ассирійським літописам VII ст. до н.е. Вони змальовують напад цих кочовиків на Малу Азію. Приблизно в цей же час Скіфію оспівали грецькі поети Гомер і Гесіод. Геродот у своєму описі Скіфії згадує цілий ряд скіфських племен. На річці Буг, біля грецької колонії Ольвія жили елліни-скіфи; у межиріччі Дністра і Бугу жили алазони, вище за течією — скіфи-орачі. У низов’ї Дніпра мешкали скіфи-землероби. На Лівобережжі Дніпра і далі на схід розкинулись землі скіфів-кочовиків. На півдні і сході вони межували з царськими скіфами, володіння яких доходили до Дону. Скіфське суспільство було досить архаїчним і довго зберігало риси патріархату. Його основою були вільні кінні стрілки з лука. Вони жили великими сім’ями, у яких вся влада належала їхнім головам. Поза такими сім’ями жили бідняки і безправні раби. Існувала також знать, найвпливовішими з якої були старійшини. Вони мали велику владу, разом із царем приймали рішення, могли його скинути. Наприкінці VІ ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї виникла держава Велика Скіфія зі столицею Кам’янське городище (неподалік від сучасного Нікополя), яка в середині ІVст. до н.е. за царя Атея перетворилася на централізовану державу. У ІV ст. до н.е. почався занепад Великої Скіфії, причинами якого стали погіршення природних умов і занепад господарського життя. Після її загибелі у ІІІ ст. до н.е. утворилася Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфський (поблизу сучасного Сімферополя). До скіфської доби відносять царські могили-кургани Солоха і Гайманова Могила (Запоріжжя), Чортомлик і Товста Могила (Дніпропетровщина), де було знайдено пам’ятки скіфського мистецтва із золота (гребінь із кургану Солоха, пектораль із кургану Товста Могила). |
| Сармати (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) | Основною причиною падіння скіфської могутності був прихід зі Сходу племен сарматів, або савроматів. Назва цих племен означає «оперезані мечем». У VI—IV ст. до н.е. сармати кочували на території Поволжя та Приуралля, в ІІІ ст. до н.е. вони почали переселення до Придніпров’я, поступово зайнявши територію від сучасного Казахстану до Дунаю. Давні автори називали сарматів нащадками скіфів та амазонок. Ця легенда відображає той факт, що у сарматів зберігалися залишки давнього матріархату. Науковці вважають, що сармати не були єдиним народом. Це — збірна назва ряду племен (аланів, роксоланів, аорсів, язигів та іншх), які увійшли до сарматського племінного союзу. Спочатку сармати були союзниками скіфів і допомагали їм у боротьбі з грецьким колоніями. Але пізніше між ними почались чвари і сармати переходять на бік понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Наприкінці І ст. до н.е. сармати підійшли до східних кордонів Римської імперії. У ІІІ ст. н.е. сарматському пануванню у Придніпров’ї поклали кінець готські племена, а гунська навала остаточно підірвала їхню міць. Сармати, як і скіфи, були кочовим народом. Разом із тим, на відміну від скіфів, вони не збудували жодного відомого нам поселення. Основним їхнім заняттям було скотарство, існували також ремесла: ковальство, шкіряне ремесло тощо. Сармати були доволі вправними ювелірами. Основою сарматського війська були кінні лучники. |
У VII–V ст. вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного й Азовського морів свої поселення. Найбільшими з них були Тіра в Нижній Наддніпрянщині, Ольвія в Нижньому Побужжі, Херсонес у Південно-Західному Криму, Пантікапей (сучасна Керч; у 480 р. до н. е. став столицею Боспорського царства). Вчені називають різні причини еллінської міграції: демографічні – перенаселення в материковій Греції; аграрні – нестача землі в метрополії; сировинні – в нових землях греки шукали насамперед сировину – зерно, метали, будівельний ліс; соціальні – невщухаюча соціальна боротьба примушувала тих, хто програв, мігрувати та різні інші. Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства – поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто як центр політичного життя, ремесла, торгівлі, культури і хору – прилеглу сільськогосподарську округу. Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, життєздатною одиницею. За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес) або аристократичними (Пантикапей, до утворення Боспорського царства) республіками або монархією (Боспорське царство). У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча – архонтам. Повноправними громадянами полісів були лише чоловіки – уродженці міста. Вони користувалися широкими правами. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі. До найважливіших обов’язків громадянина поліса належали захист демократичного ладу й оборона міста від ворогів. У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та іноземці. Боспорське царство існувало в V ст. до н. е. – IV ст. н. е. Воно займало територію Керченського і Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. Спершу це був союз полісів, які мали певну автономію, та згодом це об’єднання перетворилося на абсолютну монархію. Економіка царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн пудів зерна. Розквіт Боспорського царства припадає на IV–III ст. до н. е. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака (107 р. до н. е.), підірвали могутність царства. На початку І ст. до н. е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор’я, зокрема й Боспорське царство. Але після поразки Мітрідата в боротьбі з Римом, Боспорське царство опинилося під контролем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. З VI ст. н. е. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне існування. Історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї поділяється на два періоди: 1. Грецький (друга половина VII – середина І ст. до н. е.), коли міста-держави самостійно функціонували на базі еллінських традицій і майже мирно співіснували з населенням приморської зони. 2. Римський (середина І ст. до н. е. – IV ст. н. е.) – характеризується поступовою втратою полісами політичної незалежності; підкоренням їх Римській імперії; постійними руйнівними нападами готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів були V–III ст. до н. е.
Наприкінці ІІІ ст. н. е. міста-колонії фактично перестали існувати. Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала понад тисячу років і мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці активно залучали місцеве населення до товарно-грошових відносин, що прискорило розпад родоплемінних відносин у скіфів, сарматів та інших племен регіону. По-третє, прискорився процес урбанізації Причорномор’я. По-четверте, колонізація сприяла поширенню здобутків найпередовішої на той час античної культури. По-п’яте, антична колонізація на тривалий час визначила південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та Візантії – колишньої еллінської колонії.
Лекція № 3 Велике переселення народів і Україна. Походження слов’ян (1 год.)
1. Перші згадки про давніх слов’ян
2. Велике переселення народів
3. Господарське й суспільне життя давніх слов’ян
Уперше слов’яни згадуються у листі римського історика Помпонія Мели (І ст. н.е.). Пліній Старший у своїй праці «Природнича історія» (77 р. н.е.), описуючи балтійське узбережжя згадував венедів. Корнелій Тацит у творі «Германія» писав про венедів та їх побут. Клавдій Птолемей (89 – 167 рр.) вказував, що венеди живуть на північ від Карпат, у Подністров’ї, гирлі Дунаю. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Феофілакт Симокката, Маврикій Стратег, Менандр Протектор описують слов’ян як численний народ і стверджують, що вони поділяються на три великі частини: анти, венеди, склавини.
У V – VІІ ст. відбулося Велике розселення слов’ян із межиріччя Дніпра і Дністра по території Європи: на заході вони досягли р. Лаби та узбережжя Балтійського моря, на південному заході – р. Дунаю і Балканського півострова, на північному сході – р. Десни, Оки та Західної Двини. Розселення слов’янських племен збіглося у часі з Великим переселенням народів, за якого словяни брали участь у боротьбі з германськими племенами готів (ІІІ – ІV ст. н.е.), тюркськими племенами гуннів (ІV – V ст. н.е.) і аварів (VІ – VІІ ст. н.е.).
Концепції походження слов’янства: автохтонна: Дунайська (Нестор); Вісло-Дністровська (чех Нідерле у 19 ст.) Вісло – Одерська (польські історики 20 ст.) Дніпро –Одерська (радянські та польські історики з 50-60-х років 20 ст.). Борис Рибаков довів що комарівсько-тшинецька археологічна культура ( 2 тис. до н.е. Правобережжя України та Польша),а пізніше – зарубинецька культура ( 2 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.) – основа праслов`ян. Міграційна: Скіфо-сарматська (з Передньої Азії) – «Баварська Хроніка» 9ст. Хозарська (О.Пріцак). Але археологічні дані не пітверджують.
Слов’яни з найдавніших часів жили на території Європи й були відомі під назвою венеди. У І—ІІ ст. венеди розселилися між річками Одра та Дніпро і біля Карпат. У ІV ст. із венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення — склавини (предки західних і південних слов’ян) і анти (предки східних слов’ян).
Основні заняття слов’ян Основою господарства було землеробство. Вони вирощували просо, пшеницю, розводили велику рогату худобу, свиней. Їм були відомі промисли: полювання, рибальство, бортництво. Полювали на лося, тура, благородного оленя, косулю, кабана. Із ремесел найбільш поширеними були добування заліза і металообробка, гончарство. Також слов’яни активно займались зовнішньою та внутрішньою торгівлею.
Суспільний устрій. Слов’яни жили єдиною громадою (родом), яка складалася з кількох або однієї патріархальної сім’ї. У свою чергу, така сім’я об’єднувала ряд дрібніших родин. Громада спільно володіла всіма будівлями, спільно обробляла землю, розводила худобу. Такий тип первісного ладу називають первісною сусідською громадою. У І — ІІ ст. патріархальні сім’ї виокремлюються з сусідської громади. У VI — VII ст. анти і склавини об’єднувались у військові союзи. Виділяється племінна верхівка — вожді та їхня дружина.
Релігійні вірування. Язичництво — релігійні вірування в багатьох богів (Даждьбог — бог сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітрів, Велес — бог худоби, Дана — богиня води, Мокош — богиня родючості).
Немає коментарів:
Дописати коментар