Лекція № 4 Заснування держави Київська Русь. Перші князі (2 год.)
1. Розселення східнослов’янських племінних союзів.
2. Утворення Київської Русі.
3. Перші князі: внутрішня та зовнішня політика.
У VI—VIII ст. формою суспільного устрою східних слов’ян були племінні об’єднання або союзи племен, які поступово розподілилися на південно-західну, західну та північно-східну групи. У VIІІ—IX ст. східні слов’яни розселилися на території від Карпат до Оки та від Ладоги до Чорного моря. Напередодні формування Давньоруської держави у східних слов’ян існувало півтора десятка великих племінних об’єднань (поляни, древляни, дуліби, бужани, сіверяни, волиняни та ін.). На території України проживали племена південно-західної групи: поляни (між притоками Дніпра — Тетеревом і Россю), деревляни (уздовж річок Прип’ять, Горинь, Тетерев), сіверяни (у басейні Дніпра, Десни, Сули, Ворскли, Дінця), волиняни або дуліби (у басейні Західного Бугу й Прип’яті), тиверці (у нижній течії Дністра й Прута), уличі (між річками Оріль і Дніпро, біля Південного Бугу), білі хорвати (у межиріччі Збруча, Прута, Дністра).
Протягом VII—VIIІ ст. із розпадом родоплемінного ладу у східних слов’ян виникли перші державні об’єднання: дулібський племінний союз, який об’єднував дулібів, полян, деревлян, хорватів, уличів і тиверців, і полянський племінний союз, до складу якого входили поляни, деревляни, сіверяни. У ІХ ст. утворилися племінні княжіння Куявія на чолі з князем Аскольдом (землі полян із центром у Києві) і Славія на чолі з князем Рюриком (землі словенів із центром у Новгороді). Саме вони заклали фундамент ранньофеодальної держави Київська Русь. Ще існувала і Артанія (Арсанія) (Причорномор’я та Приазов’я столиця - Ростов).
Щодо утворення Київської Русі існують кілька теорій. Норманська теорія стверджує, що першими правителями Київської Русі були нормани — князі Рюрик і Олег. Теорія природно-історичного процесу утворення держави у східних слов’ян доводить, що наприкінці VI — на початку VII ст., ще до приходу варягів, у Києві правив перший князь — слов’янин Кий. Останніми представниками заснованої ним династії й першими князями Київської Русі вважаються Дір та Аскольд
Внутрішньополітична діяльність перших князів. Наприкінці ІХ — у Х ст. відбувається швидке територіальне зростання Київської Русі й поступова консолідація держави.
Князь Олег (882—912 рр.) об’єднав північні та південні руські землі й підпорядкував Києву полян, древлян, сіверян, радимичів, словенів і кривичів; посилив князівську владу за допомогою дружинників, які збирали данину з підлеглого населення шляхом полюддя; установив язичництво як державну релігію.
Князь Ігор (912—945 рр.) відновив владу над деревлянами та уличами й зміцнив владу київського князя; збільшив данину з підлеглих племен, під час повторного збирання якої його було вбито повсталими деревлянами.
Княгиня Ольга (945—964 рр.) підпорядкувала землі деревлян безпосередньо Києву; упорядкувала збирання данини, чітко визначивши її розміри (уроки) і місця зберігання (погости); прийняла християнство під час подорожі до Візантії.
Князь Святослав (964—972 рр.) відновив владу над в’ятичами; розширив територію Київської держави далеко на схід; посадив своїх синів намісниками у землях, які намагалися відокремитися від Києва; заклав принцип управління державою одноосібним монархом — представником династії
Зовнішньополітична діяльність перших князів. Київська Русь як одна з наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи мала великий вплив на міжнародній арені. Князь Олег здійснив переможні морські походи на Візантію (907 р., 911 р.), уклавши вигідні для Русі договори, які надавали пільги руським купцям і послам. Князь Ігор уклав мир із печенігами (915 р.); здійснив походи на Візантію (941 р., 944 р.), уклавши нову угоду, що підтверджувала сприятливі умови для торгівлі. Княгиня Ольга здійснила дипломатичну подорож до столиці Візантії Константинополя (946 р.); установила дипломатичні відносини з Німеччиною, надіславши посольство до імператора Оттона І (959 р.). Князь Святослав розгромив Хозарський каганат і Волзьку Булгарію (964 р.); здійснив два походи на Дунайську Болгарію (967—968 рр., 969—971 рр.), намагаючись заволодіти землями на Балканському півострові, але був змушений укласти угоду з Візантією, за якою відмовлявся від претензій на візантійські володіння на Дунаї та в Криму.
Лекція № 5 Християнізація Русі. Політика Володимира Великого та Ярослава Мудрого (1 год.)
1. Внутрішня та зовнішня політика Володимира Великого.
2. Прийняття християнства.
3. Внутрішня та зовнішня політика Ярослава Мудрого.
Князь Володимир Великий (980—1015 рр.) завершив формування території Київської Русі; почав боротьбу з Польщею за червенські міста; звільнив із військової служби найманців — варягів і замінив їх дружинниками — слов’янами; позбавив влади місцеву племінну знать й замінив її своїми синами — посадниками; запровадив нове зведення законів усного права «Устав земляний»; запровадив християнство як загальнодержавну релігію (988 р.).
Володимир Великий вів успішну боротьбу з печенігами, створивши систему земляних укріплень і низку фортець для захисту південних рубежів Київської Русі; налагодив відносини з Візантією, Чехією, Угорщиною, Польщею, Німеччиною, Болгарією; започаткував «шлюбну дипломатію», одруживши своїх дітей з представниками королівських династій європейських країн.
Для піднесення авторитету свого роду та значення своєї держави Володимир забажав одружитися з візантійською принцесою Анною, сестрою візантійського імператора. Після того, як дружина Володимира захопила в Криму Корсунь (Херсонес), імператор погодився на шлюб своєї сестри з Володимиром, але за умови, що той прийме християнство. Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією і влітку 988 р. наказав жителям Києва прийняти хрещення. Обряд хрещення було здійснено в усіх містах і селах держави. Після прийняття християнства в Київській Русі розпочалося будівництво церковних споруд. Найбільшу церкву було зведено в Києві на честь Богородиці та названо Десятинною, оскільки на її утримання князь виділив десяту частину свого майна. Київ став центром поширення християнства та діяльності православної церкви. Після прийняття християнства в Київській Русі виникли численні монастирі. Першими монастирями стали Межигірський, Печерський, Видубицький та ін. На утримання вищого православного духовенства і монастирів київські князі давали великі грошові пожертвування, а також орні землі, ліси, сіножаті й рибні озера. Селяни і міщани для утримання місцевих церков сплачували десятину. Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави:
• зміцнило центральну владу князя, оскільки християнська релігія наголошує, що влада правителя дана Богом;
• сприяло формуванню єдиного світогляду та єдиної ідеології для різноплемінного населення держави і його згуртуванню в єдину давньоруську народність;
• дало можливість Київській Русі як рівноправній увійти в коло наймогутніших держав Європи;
• сприяло бурхливому розвиткові культури, торгівлі, кам’яного будівництва, а також культурним зв’язкам із християнським світом.
Князь Ярослав Мудрий (1019—1054 рр.) розширив кордони Київської Русі на північному заході; завершив боротьбу з Польщею за червенські міста; остаточно ліквідував місцевий сепаратизм; установив порядок успадкування влади в державі від найстаршого сина до молодшого; прийняв перший писаний звід законів «Руська Правда». За Ярослава Мудрого християнство остаточно утвердилося в Київській державі. У 1039 р. було засновано Київську митрополію, яка підпорядковувалася Константинопольському патріарху. У 1051 р. собор руських єпископів обрав митрополитом київського церковного діяча і письменника Іларіона. У роки правління Ярослава Мудрого у державі було засновано перші монастирі – св. Юрія, св. Ірини та Києво-Печерський. Ярослав Мудрий дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням створено школу і бібліотеку при Софійському соборі, зібрано перекладачів, які переклали на давньоруську мову багато грецьких книг. Ярослав Мудрий остаточно розгромив печенігів під Києвом (1036 р.); продовжив «шлюбну дипломатію», встановивши династичні зв’язки з Візантією, Францією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Швецією, Норвегією, за що його називали «тестем Європи».
Лекція № 6 Україна під владою Литви та Польщі. (1 год.)
1. Боротьба Польщі та Литви за галицько-волинську спадщину.
2. Остаточна ліквідація Київського та Волинського удільних князівств.
3. Входження українських земель до інших держав
4. Кревська унія.
5. Люблінська унія.
6. Брестська унія.
У середині XIV ст. українські землі, ослаблені золотоординським пануванням і політично роз’єднані, були захоплені Польщею та Литвою. До складу Польського королівства увійшла Галичина, Холмщина й Західне Поділля. Вони утворили Руське, Белзьке та Подільське воєводства на чолі з намісниками. Польська влада проводила політику полонізації та покатоличення щодо українців, спрямовану на поширення польської мови, культури, звичаїв та католицького віросповідання.
До Великого князівства Литовського ввійшли Волинь, Київщина, Східне Поділля та Чернігово-Сіверщина, де утворилися удільні князівства на чолі з представниками литовської князівської династії Гедиміновичів. У 1362 р. українсько-литовське військо на чолі з князем Ольгердом розбило татар у битві на р. Сині Води, що закріпило більшість українських земель у складі Великого князівства Литовського. Велике князівство Литовське, 90% території якого становили землі колишньої Київської Русі, було слабко централізованою державою, у складі якої українські князівства тривалий час зберігали автономію (самоврядування окремої території в межах певної держави). Литовські князі запровадили судочинство на основі «Руської правди», європейську військову організацію, «руську мову» як державну та християнство за православним зразком. У 60—90-х рр. ХІV ст. удільний князь Володимир Ольгердович сприяв відновленню політичного життя в Київському князівстві.
Великий литовський князь Вітовт (1392—1430 рр.) намагався зберегти окремішність Великого князівства Литовського від Польщі. У 1413 р. Польща й Литва уклали Городельську унію, за якою визнавалася політична самостійність Великого князівства Литовського, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася. Здійснюючи політику централізації Вітовт ліквідував удільні князівства на українських землях (Волинське, Київське), усунув від влади князів і призначив своїх намісників. Великий литовський князь Свидригайло Ольгердович (1430—1432 рр.) прагнув відновити незалежність Литовсько-Руської держави. У 1430—1431 рр. він підняв повстання проти Польщі, під час якого утворилося Велике князівство Руське. Унаслідок поразки війська Свидригайла в битві під м. Вількомиром (1435 р.) воно фактично припинило існування. Польський король Казимир, побоюючись нового повстання, тимчасово відновив Київське та Волинське удільні князівства. Однак після смерті Свидригайла він остаточно ліквідував удільні князівства і перетворив на воєводства Волинське (1452 р.) і Київське (1471 р.), що означало ліквідацію залишків автономії українських земель.
Крім Польщі та Великого князівства Литовського частина українських земель в середині XVI ст. увійшла до складу:
· Угорського королівства – Закарпаття
· Молдовського князівства – Буковина
· Московського царства – Чернігово-Сіверщина
· Кримського ханства – Північне Причорномор’я та Крим
У 1385 р. Польське королівство й Велике князівство Литовське уклали державно-політичний союз — Кревську унію, яка передбачала приєднання Литви до Польщі, прийняття литовцями католицизму, одруження польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом. Кревська унія привела до фактичної ліквідації Литви як держави, однак значно укріпила позиції Польщі й Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. У 1410 р. об’єднане польсько-литовсько-українське військо на чолі з польським королем Ягайлом та великим литовським князем Вітовтом розбило тевтонських рицарів у Грюнвальдській битві.
У середині ХVІ ст. український народ не мав власної державності. Більша частина українських земель перебувала під владою Великого князівства Литовського (Волинь, Київщина, Східне Поділля) та Польського королівства (Галичина, Холмщина, Західне Поділля). Зближення Литви та Польщі зумовили зовнішньополітичні обставини:
• Литва зазнала поразок під час Ливонської війни з Московським царством (1558—1583 рр.) і прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі.
• Польща прагнула скористатися воєнними невдачами й ослабленням Литви, щоб поширити свій вплив на українські та білоруські землі. 10 січня 1569 р. розпочався Люблінський сейм. Представники Польщі виступали за включення Литви до складу Польщі. Представники Литви прагнули зберегти державну незалежність. Українські князі (Василь-Костянтин Острозький) висували пропозицію об’єднати Україну, Польщу та Литву в одну державу на рівних засадах.
1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про Люблінську унію (союз) між Польщею та Литвою, яка передбачала їх об’єднання в єдину державу – Річ Посполиту. Новоутворену державу очолював король, якого обирали і спільний сейм. У державі встановлювалися єдиний державний устрій та грошова система, проводилася спільна зовнішня політика. Литовська, польська та українська шляхта зрівнювалася в правах і отримувала право на володіння маєтками по всій території України. Однак Польща й Литва зберігали окреме законодавство, суд, військо й фінанси. Люблінська унія мала суперечливі наслідки для України. Від Литви до Польщі перейшли землі Волині, Київщини та Східного Поділля. На українських землях у складі Речі Посполитої стало шість воєводств: Руське (центр — Львів), Белзьке (Белз), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам’янець), Брацлавське (Брацлав) і Київське (Київ).
У 1596 р. відбулися уніатський та православний церковні собори в Бересті. На уніатському соборі прихильники унії (Іпатій Потій, Кирило Терлецький) затвердили рішення про об’єднання православної й католицької церкви на території Речі Посполитої. Берестейська унія призвела до утворення на українських землях уніатської (греко-католицької) церкви, яка зберігала православні обряди, традиції та церковнослов’янську мову богослужіння, однак визнавала зверхність папи римського й основні засади католицького віровчення. Уніатське духовенство урівнювалося в правах із католицьким, звільнялося від податків, отримувало місця в сеймі. Учасники православного собору (В.-К. Острозький) засудили унію. Польський король підтримав рішення уніатського собору. Українська греко-католицька церква була офіційно визнана польською владою, а православна церква опинилася поза законом. Православні церкви й монастирі передавалися греко-католикам. Однак фактичного зрівняння в правах греко-католиків і католиків не відбулося. Берестейська унія призвела до посилення національно-релігійного гніту й розколу українців на прихильників православ’я та уніатства.
Немає коментарів:
Дописати коментар