Лекції 22-23

Лекція № 23

Тема: «Соціально-економічне становище України в 60-70-ті рр. Політика «перебудови» М. Горбачова»

План лекції

1.                 Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні (середина 1960 – початок 1980-х рр.). Кадрові зміни в політичному керівництві УРСР. Конституція УРСР 1978 р.

2.                 Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Тенденції розвитку соціальної сфери.

3.                 Культура і духовне життя. Русифікація. Опозиційний рух.

4.                 Початок «перебудови». Чорнобильська катастрофа.

5.                 Загострення соціально-економічної кризи. Фінансове становище та рівень життя населення.

6.                 Спроби політичних реформ. Перші альтернативні вибори до Верховної Ради.

7.                 Зростання соціальної та національної активності українського суспільства наприкінці 1980-х рр. Загальноукраїнський страйк шахтарів.

Період 1964—1985 рр. в історії СРСР і УРСР дістав назву «застій». Генеральними секретарями ЦК КПРС у період «застою» були Л. Брежнєв (1964—1982 рр.), Ю. Андропов (1982—1984 рр.), К. Черненко (1984—1985 рр.). Першими секретарями ЦК КПУ були П. Шелест (1963—1972 рр.), В. Щербицький (1972—1989 рр.). У керівництві УРСР існували дві лінії – націонал-комуністична (автономістська) представником якої був П. Шелест і проімперська (централістська), представником якої був В. Щербицький. П. Шелест відстоював економічні інтереси України, підтримував розвиток української мови й культури, сприяв збереженню українських історичних і культурних пам’яток, став ініціатором запровадження Шевченківської премії. В. Щербицький підпорядковував економічні інтереси України союзним потребам, сприяв русифікації, боровся з дисидентським рухом, намагався приховати Чорнобильську катастрофу, але сприяв технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР, розвитку культури та спорту. У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — нова Конституція УРСР (конституції «розвинутого соціалізму»). УРСР залишалася союзною республікою у складі СРСР. Формально вища законодавча влада в УРСР належала Верховній Раді, вища виконавча влада — Раді Міністрів, а фактично перебувала в руках Комуністичної партії, «керуючої сили» радянського суспільства, яка визначала внутрішню й зовнішню політику держави. За Конституцією УРСР мала право на самовизначення, аж до можливості виходу із СРСР, однак механізм реалізації такого права не був визначений.

 Основні прояви кризи «застою» в УРСР:

·                    Екстенсивний шлях розвитку економіки, повільне запровадження нових технологій, висока енергоємність і матеріалоємність продукції, невисока якість і дефіцит більшості товарів, продовольча криза.

·                   Недієздатність законодавчих органів влади, «старіння» керівництва, корупція у вищих ешелонах влади, репресії проти дисидентів, суперечлива зовнішня політика.

·                   Звуження сфери функціонування української мови, здійснення русифікації, посилення ідеологічного контролю над наукою, літературою і мистецтвом, звинувачення інтелігенції у «націоналізмі» й «антирадянщині».

·                   Розходження між ідеологічними догмами й реаліями життя, усвідомлення населенням неможливості побудови комунізму, поширення дисидентських настроїв у суспільстві, посилення ідеологічного тиску на суспільство.

·                   Поява подвійної моралі, незаконні привілеї адміністративно-бюрократичного апарату, процвітання корупції та тіньової економіки, зростання кількості господарчих злочинів, поширення пияцтва та алкоголізму.

З приходом до влади Л. Брежнєва була здійснена спроба економічних реформ, що дістали назву «косигінських» за прізвищем Голови Ради Мінстрів СРСР О. Косигіна. Програма реформ передбачала: зростання капіталовкладень у сільське господарство, планування заготівлі сільськогосподарської продукції на тривалу перспективу, підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, затвердження гарантованої оплати праці колгоспникам за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів, запровадження меліорації земель, механізації та хімізації сільського господарства; ліквідація раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління через союзні та союзно-республіканські міністерства, удосконалення системи планування, забезпечення сталості планових завдань, розширення господарської самостійності підприємств, скорочення кількості планових показників, запровадження госпрозрахунку, оцінювання господарської діяльності підприємств за обсягом реалізованої продукції, посилення стимулювання виробництва, створення фондів матеріального заохочення робітників і службовців.

Основні досягнення культури:

·                   Реформа освіти забезпечила перехід до загального обов’язкового навчання, поліпшення матеріального й методичного забезпечення шкіл, запровадження нових дисциплін. Збільшилася кількість профтехосвітніх і вищих навчальних закладів.

·                    Центром наукових досліджень залишалась АН УРСР, успішно працювали Інститут електрозварювання (Б Патон), Інститут проблем матеріалознавства (І. Францевич), діяльність яких спрямовувалася на потреби ВПК. Інститут історії завершив видання багатотомної «Історії Української РСР» і «Історії міст і сіл України» (П. Тронько). Також працювали М. Боголюбов (математична фізика), В. Глушков (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика).

·                   У літературі панував метод «соціалістичного реалізму», на позиціях якого залишалися М. Бажан, М. Стельмах, О. Корнійчук. Паралельно існувала «справжня» література, представниками якої були О. Гончар (роман «Собор»), Л. Костенко (поетична збірка «Над берегами вічної ріки», роман у віршах «Маруся Чурай»), І. Драч (поетична збірка «Корінь і крона»), В. Стус (поетична збірка «Дорога болю»).

·                   У музичному мистецтві зберігали національні традиції державний хор ім. Вірьовки, хорова капела «Думка», ансамбль танцю ім. П. Вірського, творчо працювали композитори П. Майборода, О. Білаш, В. Івасюк.

·                   Головними кіностудіями були Київська кіностудія ім. О. Довженка, Одеська кіностудія, студія «Укртелефільм». Засновниками українського поетичного кіномистецтва стали режисери Ю. Іллєнко («Криниця для спраглих»), І. Миколайчук («Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ»), С. Параджанов («Тіні забутих предків»), Л. Осика («Камінний хрест»).

·                   Найвидатнішими представниками образотворчого мистецтва були скульптор І. Гончар (пам’ятник Т. Шевченку в Яготині), художники Т. Яблонська, М. Дерегус, А. Горська, О. Заливаха. Головною темою їх творчості стала природа рідної землі й доля простої людини.

Основні течії опозиційного руху в Україні:

·                   Національно-визвольна (В. Мороз, Л. Лук’яненко) хотіли відновлення незалежності України, вільного розвитку української мови й культури.

·                   Правозахисна (П. Григоренко, В. Чорновіл, М. Руденко) – дотримання в СРСР прав і свобод людини, ознайомлення громадськості з Декларацією прав людини, сприяння виконанню Гельсінських угод.

·                   Релігійна (В. Романюк, Й. Тереля, Г. Вінс) – забезпечення свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій (УГКЦ, УАПЦ).

Методи боротьби дисидентів:

·                   Публікація та поширення матеріалів, що викривали і засуджували політику радянського режиму (випуск нелегальної літератури «самвидав», «тамвидав»)

·                   Листи-протести до керівних органів СРСР і УРСР з критикою арештів інтелігенції, масові заходи (щорічні заходи вшанування пам’яті Т. Шевченка та ін.)

·                   Акції солідарності з іншими народами, що постраждали від тоталітарних режимів (з народом Чехословаччини після введення у країну радянських військ 1968 р.).

·                   Створення правозахисних організацій (Українська Гельсінська група (1976 р.)).

Активізація дисидентського руху викликала репресії з боку радянського керівництва. У 1972 р. в Україні було заарештовано понад 100 правозахисників (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, І. Дзюба). У 1977 р. було заарештовано й засуджено на термін від 10 до 15 років керівників УГС (М. Руденка, О. Тихого), а до 1980 р. — більшість членів УГС. У таборах загинули В. Стус, Ю. Литвин, О. Тихий.

Період 1985—1991 рр. став останнім в історії СРСР і УРСР. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М. Горбачов, за ініціативою якого в СРСР почалася «перебудова». «Перебудова» — курс на системну модернізацію радянського суспільства, проголошений новим керівництвом КПРС на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС і підтверджений на ХХVІІ з’їзді КПРС (1986 р.). Перебудова передбачала докорінні зміни в економічному, політичному й культурному житті суспільства: прискорення соціально-економічного розвитку, демократизацію суспільства, розширення
гласності, підвищення рівня життя народу, проголошення «нового мислення» у міжнародних відносинах, припинення «холодної війни».

Початок перебудови в Україні збігся з аварією на ЧАЕС (26 квітня 1986 р.). Від аварії постраждали 3,5 млн. чол., 73 тис. стали інвалідами. Влада прагнула приховати сам факт аварії. Перебудовчі процеси в Україні гальмувалися партійним керівництвом на чолі з першими секретарями ЦК КПУ В. Щербицьким (1972—1989 рр.), В. Івашком (1989—1990 рр.), С. Гуренком (1990—1991 рр.), які на словах декларували відданість «перебудові», а фактично чинили спротив горбачовському курсу. Прагнення відмежуватися від перебудовчих процесів призвело до падіння авторитету Компартії України серед населення.

«Перебудова» почалася з економіки. Економічні реформи, які проводилися під гаслом «прискорення» соціально-економічного розвитку, передбачали перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання, підвищення продуктивності праці на основі запровадження досягнень НТР, удосконалення методів управління господарством. З метою впровадження курсу на «прискорення» партійно-державне керівництво СРСР і УРСР прийняло постанови «Про боротьбу з алкоголізмом та його негативними наслідками» (1985 р.), «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни» (1986 р.), «Про основні напрями розв’язання житлової проблеми» (1986 р.), «Про заходи щодопосилення боротьби з нетрудовими доходами» (1986 р.), закони СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» (1987 р.), «Про державне підприємство» (1987 р.), Закон УРСР «Про економічну самостійність» (1990 р.). Реформування економіки проявилося у реорганізації управління господарством на принципах госпрозрахунку, наданні підприємствам самостійності, самоуправління й самофінансування, запровадженні орендних і кооперативних форм господарювання, створенні асоціацій, малих підприємств і спільних підприємств з іноземними фірмами. Спроби економічних реформ виявилися невдалими. Реформування політичної системи проявилося в реабілітації та звільненні всіх політв’язнів (1988 – 1990 рр.), проведенні виборів народних депутатів СРСР на альтернативній основі (1989 р.), скасуванні статті 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС у державі й суспільстві (1990 р.), запровадженні посади президента (1990 р.). Спроби політичних реформ привели до підриву монополії КПРС на владу, формуванню багатопартійності, зростання політичної активності населення.

«Перебудова» сприяла активізації національно-визвольного руху, який проявився у боротьбі за звільнення політичних в’язнів, відновлення статусу української мови, відродження суверенітету України, у формуванні національних громадських організацій і політичних партій, проведенні мітингів, демонстрацій, акцій протесту. Виникли національно-демократичні та неформальні громадські організації, незалежні від офіційної влади: Український культурологічний клуб (1987 р.), правозахисна організація Українська Гельсінська спілка (1988 р.), Українська студентська спілка (1989 р.), історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (1989 р.), екологічна організація «Зелений світ» (1989 р.). Першою масовою опозиційною організацію став «Народний рух України за перебудову» (НРУ, 1989 р.) на чолі з І. Драчем, який об’єднав представників різних політичних сил, що ставили собі за мету створення незалежної української держави. Утворилися перші політичні партії: Українська християнсько-демократична партія (УХДП, 1989 р.), Українська республіканська партія (УРП, 1989 р.), Народна партія України (НПУ, 1989 р.), Українська національна партія (УНП, 1990 р.), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ, 1990 р.), Соціалістична партія України (СПУ, 1990 р.). Формуванню багатопартійної системи сприяли скасування статті 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС у суспільстві (1990 р.), розкол КПУ й створення Демократичної платформи, яка перетворилася на Партію демократичного відродження України (ПДВУ, 1990 р.). Вибори до Верховної Ради України 1990 р. продемонстрували ослаблення авторитету КПУ й посилення впливу опозиції, яка, об’єднавшись у Демократичний блок, одержала майже третину депутатських мандатів. Головою Верховної Ради УРСР був обраний Л. Кравчук. Відродилися такі форми боротьби як мітинги, демонстрації, акції протесту («мітингова демократія»). 1988 р. мітинг у Львові, перша екологічна демонстрація й мітинг у Києві. Від Івано-Франківська через Львів до Києва протягнувся «живий ланцюг» (1990 р.) з нагоди відзначення роковини Акта злуки УНР та ЗУНР, учасники якого вимагали незалежності України. У Києві відбулася акція голодування студентів (1990 р.), які вимагали відставки Голови Ради Міністрів УРСР і задоволення ряду політичних вимог, зокрема надання конституційної сили Декларації про державний суверенітет України. На шахтах Донецького і Львівсько-Волинського вугільних басейнів спалахнув масовий шахтарський страйк (1989 р.), учасники якого поряд з економічними вимогами висували й політичні.

Лекція № 22

 Тема: «Політико-ідеологічна реакція.  Соціально-економічне становище України в 50-ті р. Відлига»

План лекції

1.                Адміністративно-територіальні зміни. Зовнішньополітична діяльність УРСР.

2.                Відбудова промисловості. Голод в Україні 1946–1947 рр.

3.                Радянізація західних областей України. Боротьба ОУН та УПА.

4.                Розгортання ідеологічних кампаній.

5.                Лібералізація суспільно-політичного життя УРСР в середині 1950-1960-х рр.: припинення масових репресій, реабілітація.

6.                Зміни адміністративно-територіального устрою УРСР. Зміни в промисловості та сільському господарстві, соціальній сфері. Реформування управління економікою.

7.                Виникнення руху «шістдесятників», дисидентського руху наприкінці 1950 – початку 1960-х рр.

Перемога СРСР у Другій світовій війні створила умови для розширення його кордонів на заході, що призвело до завершення об’єднання українських земель. Польща, Чехословаччина, Угорщина й Румунія визнали зміни своїх кордонів на користь СРСР. Нове розмежування кордонів супроводжувалося депортацією значної частини населення. У 1944—1946 рр. із Галичини, Волині, Рівненщини до Польщі було переселено близько 1 млн поляків, з Польщі до України переїхало 520 тис. українців. У квітні — липні 1947 р. польський уряд провів операцію «Вісла», у ході якої близько 150 тис. українців, що проживали у прикордонних з УРСР районах Холмщини та Лемківщині, були примусово виселені на Захід і Північ Польщі. Зростання авторитету України в світі виявилося в поверненні її як суб’єкта міжнародного права на міжнародну арену. 26 квітня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско УРСР увійшла до складу Організації Об’єднаних Націй як член-засновник. 29 липня — 15 жовтня 1946 р. делегація УРСР на чолі з міністром закордонних справ Д. Мануїльським узяла участь у Паризькій мирній конференції й 10 лютого 1947 р. разом з іншими союзними державами підписала мирні договори з Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР схвалила четвертий п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 рр. Він передбачав менше ніж за п’ять років відбудувати зруйновані райони країни, відновити й навіть перевищити довоєнний рівень промислового та сільськогосподарського розвитку. Відбудова здійснювалася централізовано за чітким державним планом. Пріоритетом вважалась відбудова важкої промисловості (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства. Вагома роль належала адміністративно-командній системі, яка давала змогу за короткий час мобілізувати й зосередити значні матеріальні та людські ресурси на певному об’єкті. Відбудові допомагала ідеологія, яка знаходила свій вияв у соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів. Відбудовчий процес було ускладнено голодом 1946 – 1947 рр., причинами якого були несприятливі кліматичні умови (посуха, неврожай), скорочення посівних площ, поголів’я худоби, нестача техніки й робочих рук унаслідок війни, вивезення хліба за кордон та політика сталінського керівництва, яка вимагала виконання постраждалими областями планів хлібозаготівель і проводило репресивну політику проти селян. Успіхи відбудови дозволили у 1947 р. скасувати карткову систему та провести грошову реформу.

У другій половині 1940-х — на початку 1950-х рр. відновилася радянізація західноукраїнських земель, сутність якої полягала в уніфікації соціально-економічного, політичного й культурного життя Західної України у відповідності до норм, виробленими радянським режимом у Наддніпрянській Україні. Складовими стали індустріалізація, колективізація, «культурна революція». Радянізація проходила в умовах запеклої боротьби. Органи НКДБ і НКВС застосовували масові репресії, жертвами яких стали 500 тис. чоловік, та депортації в східні райони СРСР, у ході яких було виселено понад 200 тис. чоловік. У 1946 р. на Львівському соборі було «самоліквідовано» Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ). Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем розгорнула широкомасштабну партизанську боротьбу проти органів радянської влади на західноукраїнських землях, у ході якої загинуло понад 30 тис. цивільних громадян і військовослужбовців. У 1950 р. головнокомандуючий УПА Р. Шухевич загинув у бою під Львовом, однак збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до 1954 р.

Розвиток культури в повоєнні роки мав суперечливий характер. Сталінська система намагалася загнати науку, літературу й мистецтво в жорстокі ідеологічні межі з метою встановлення контролю над духовним життям радянського суспільства. Наступ сталінізму на культуру отримав назву «ждановщина» за ім’ям секретаря ЦК ВКП(б) О. Жданова. «Ждановщина» виявилася у звинуваченні української інтелігенції в «космополітизмі» й «низькопоклонстві перед Заходом», переслідуванні вчених (генетики І. Поляков, М. Гришко, С. Делоне), письменників (О. Вишня, «Мисливські усмішки»; В. Сосюра, «Любіть Україну»; Ю. Яновський, «Жива вода»), композиторів (К. Данькевич, опера «Богдан Хмельницький») і завдала величезного удару по розвитку української культури.

Період 1953 – 1964 рр. в історії СРСР і УРСР отримав назву «відлиги». Після смерті генсека ЦК КПРС, Голови Ради Міністрів СРСР Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. Першими секретарями ЦК КПУ в період «хрущовської відлиги» були О. Кириченко (1953 – 1957 рр.), М. Підгорний (1957 – 1963 рр.), П. Шелест (1963 – 1972 рр.). Нове керівництво СРСР і УРСР взяло курс на десталінізацію – поступову відмову від крайніх проявів сталінського тоталітарного режиму й лібералізацію суспільно-політичного життя.

Прояви десталінізації в Україні:

·                   У 1956 р. М. Хрущов виступив на закритому засіданні ХХ зїзду КПРС із доповіддю «Про культ особи Й. Сталіна та його наслідки», де навів факти зловживань і фальсифікації судових справ у відношенні партійних, військових, наукових діячів.

·                    У 1956—1959 рр. було виправдано 250 тис. чол., переважно посмертно, з таборів ГУЛАГу було звільнено майже 65,6 тис. чол.

·                   Чеченцям, інгушам, балкарцям, калмикам було дозволено повернутися в рідні місця.

·                   У 1957 р. були створені територіальні органи управління промисловістю — ради народного господарства(раднаргоспи). Під контроль Ради Міністрів УРСР перейшло 97% підприємств.

·                   Розширилися права республік у формуванні свого бюджету, питаннях використання капіталовкладень, матеріально-технічного постачання, збуту продукції, будівництва.

·                   Зросла частка українців у партійному й державному апараті СРСР і УРСР.

·                   Припинилися масові репресії, була ліквідована система ГУЛАГу.

·                   Почалася реформа правоохоронних органів і впровадження в їх діяльність принципів законності.

·                   Скоротилися штати управлінського аппарату, передбачалась обов’язкова ротація (оновлення) партійних чиновників.

·                   Тимчасово припинилася кампанія проти «українського буржуазного націоналізму».

·                   Виник рух «шістдесятників» (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба та ін.), які боролися за оновлення радянського суспільства, розвиток української культури.

·                   Зародився дисидентський (опозиційний) рух (Л. Лук’яненко, І. Світличний, П. Григоренко та ін.).

Процеси десталінізації в Україні мали обмежений характер.

Реформи другої половини 1950-х рр.:

·                   У 1957 р. були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них створені територіальні органи управління промисловістю – ради народного господарства (раднаргоспи) (існували до 1965 р.).

·                   В Україні було створено 11 економічних районів (Київський, Харківський, Львівський та ін.)

·                   Освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану і Сибіру (1954 р.).

·                   Перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи (1955 р.).

·                   Реорганізація МТС у РТС (ремонтно-технічні станції) й обов’язків викуп колгоспами техніки (1958 р.).

·                   Укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів.

·                   Зменшення розміру присадибних ділянок колгоспників, заборона тримати худобу в приміській зоні.

Покоління молодих пиcьменників і художників України, які боролися за відродження української мови і культури в 60-ті роки, назвали «шістдесятниками». Організаційною формою руху «шістдесятників» стали клуби творчої молоді «Супутник» (Київ, 1960 р.) і «Пролісок» (Львів, 1962 р.). Обмеженість десталінізації сприяла зародженню дисидентського (опозиційного) руху, учасники якого виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, вільний розвиток української мови й культури, реалізацію права українського народу на власну державність. Першими організаціями інакодумців в Україні стали: Українська робітничо-селянська спілка (УРСС); Об’єднана партія визволення України; Український національний фронт (УНФ); Український національний комітет (УНК). Активними учасниками дисидентського руху були представники інтелігенції юрист Л. Лук’яненко, літературний критик І. Світличний, історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський, художник П. Заливаха, художниця А. Горська, журналіст і літературний критик В. Чорновіл, генерал П. Григоренко. Поява дисидентського руху викликала репресії з боку радянського режиму. Судові процеси над інакодумцями відбулися у Львові, Києві, Донецьку, Запоріжжі, Тернополі, Чернівцях. У 1965 р. після усунення М. Хрущова від влади було заарештовано близько 20 правозахисників. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «хрущовської відліги» стала праця літературного критика І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», адресована першому секретарю ЦК КПУ П. Шелесту, у якій автор виступив проти арештів дисидентів і звинувачення їх в антирадянській діяльності.