Лекції 14 - 15

Лекція № 14

Тема: «Революція 1905–1907 рр. Столипінська  аграрна реформа та її наслідки»

План лекції

1. Події революції 1905–1907 рр. в Україні. Діяльність українських парламентських громад в І та ІІ Державних Думах. Національно-визвольний рух України в роки російської революції 1905–1907 рр.

2.            Проведення Столипінської аграрної реформи, особливості її запровадження в Україні.

Збереження самодержавства, відсутність гарантованих прав і свобод громадян, невирішеність аграрного питання, посилення експлуатації робітників, безробіття, національне гноблення неросійських народів, поразка Росії у війні з Японією призвели до революції 1905—1907 рр. в Російській імперії. Завданнями революції стали ліквідація самодержавства, установлення конституційно-демократичного ладу, проголошення прав і свобод громадян; ліквідація поміщицького землеволодіння й розподіл землі між селянами; установлення 8-годинного робочого дня й запровадження системи соціального захисту робітників; скасування обмежень у правах неросійських народів і надання можливості їх національного самовизначення. 9 січня 1905 р. у Санкт-Петербурзі була розстріляна царськими військами мирна демонстрація робітників («кривава неділя»). На знак протесту в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві відбулися страйки робітників, яких підтримало селянство, почавши погроми поміщицьких маєтків. Революційні настрої охопили армію та флот. 14—25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці «Потьомкін» на чолі з матросами Г. Вакуленчуком і О. Матюшенком. 11—16 листопада 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12 кораблів Чорноморського флоту під керівництвом лейтенанта П. Шмідта. 18 листопада 1905 р. виступили сапери у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. У жовтні 1905 р. відбувся загальноросійський політичний страйк, у якому взяли участь 120 тис. робітників України. 17 жовтня 1905 р. імператор Микола ІІ видав Маніфест, у якому обіцяв підданим громадянські права, політичні свободи та скликання законодавчого органу — Державної Думи. Маніфест розмежував політичні сили на три групи: перші (реакційний табір) захищали існуючу політичну й економічну систему та заперечували будь-які нововведення; другі (ліберальний табір) сприйняли маніфест із надією на конституцію й демократичний устрій та вважали революцію закінченою; треті (революційний табір) уважали маніфест тактичним маневром з боку влади і вимагали продовження революції. У грудні 1905 р. відбулися збройні повстання з метою захоплення політичної влади в Харкові, Олександрівську, Горлівці, Єнакієвому, Луганську. Всі повстання були придушені, їх організатори і активні учасники засуджені, після чого революція пішла на спад.

Революційні події сприяли активізації українського національного руху: з’явилася українська преса – газети «Хлібороб», «Громадська думка», «Рада», відновилася діяльність мережі товариств «Просвіта» в Одесі, Катеринославі, Києві, Миколаєві, Кам’янець-Подільському. Почалася українізація шкільної та вищої освіти, україномовні відділення були відкриті в Одеському й Харківському університетах.

Розгорнулася діяльність українських депутатів у І Державній думі (1906 р., 102 депутати) і ІІ Державній думі (1907 р., 102 депутати), які вимагали скасування викупних платежів селян за землю, запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах, свободи слова, друку, зборів, спілок і віросповідання, надання Україні автономії в складі Росії. Однак 3 червня 1907 р. Друга Державна дума була розпущена царем. Після поразки революції 1905—1907 рр. всі українські партії зазнали переслідування влади. Незважаючи на поразку, революція сприяла пробудженню національної свідомості українського народу й набуттю політичними партіями досвіду боротьби за демократизацію суспільно-політичного ладу.

Після поразки революції встановився реакційний режим, який одержав назву столипінський за ім’ям голови Ради міністрів Петра Столипіна. Він характеризувався виданням нового виборчого закону, за яким виборчі права мали тільки 15% населення; забороною демонстрацій, мітингів, зборів; розгромом робітничих організацій, профспілок; забороною українських газет, журналів, художньої літератури; закриттям «Просвіт», українських клубів і гуртків. Одночасно з метою вирішення аграрного питання, послаблення конфронтації в суспільстві та недопущення нової революції було проведено столипінську аграрну реформу (указ від 9 листопада 1906 р., закони від 14 червня 1910 р. і 29 травня 1911 р.).

Основні положення земельної реформи П. Столипіна:

·  вихід селян із громади та закріплення землі у приватну власність;

·  створення на селі відрубного й хуторського господарства;

·  надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;

·  Переселення селян до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії.

Лекція № 15 Тема: «Україна в роки Першої світової війни»

План лекції

1.       Позиції українських політичних сил Наддніпрянської України та західноукраїнських земель щодо війни.

2.       Перебіг воєнних дій на території України. Діяльність австрійської та російської адміністрації в Галичині.

3.       Бойовий шлях легіону Українських січових стрільців.

На початку ХХ ст. український народ не мав власної державності й територіальної цілісності. Українські землі входили до складу двох сусідніх імперій — Російської та Австро-Угорської. Україна стала об’єктом територіальних зазіхань із боку воюючих сторін — Троїстого союзу (Німеччина, АвстроУгорщина, Італія, 1882 р.) й Антанти (Англія, Франція, Росія, 1904—1907 рр.). Німеччина планувала захопити Придніпров’я, Донбас, Крим (згодом усю Україну) і включити їх до складу майбутньої «Великої Німеччини»; Автро-Угорщина – Волинь, Поділля; Росія – Східну Галичину, Північну Буковину та Закарпаття. Під час Першої світової війні (1 серпня 1914 р. — 11 листопада 1918 р.) українці змушені були воювати один з одним: до російської армії було мобілізовано майже 4 млн українців, до австро-угорської — понад 300 тис. Одним із головних фронтів був Східний фронт, де військам Росії протистояли армії Австро-Угорщини й Німеччини. Основним театром воєнних дій стали західноукраїнські землі. З початком війни серед політиків Наддніпрянської України Діячі Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) виступили на підтримку Росії, прагнучи за її допомогою об’єднати Україну й домогтися її автономії у складі Росії.  Лідери Товариства українських поступовців (ТУП) зайняли нейтральну позицію з питання про ставлення до війни. Діячі Союзу визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 р. у Львові емігрантами з Наддніпрянщини Д. Донцовим, Д. Дорошенком та ін., виступили у підтримку Австро-Угорщини й Німеччини, намагаючись з їхньою допомогою відокремити Україну від Росії та створити самостійну й соборну Українську державу. Представники політичних партій Західної України утворили 1 серпня 1914 р. у Львові Головну українську раду (ГУР) на чолі з К. Левицьким, яка закликала українців воювати на боці Австро-Угорщини й Німеччини за визволення України від Росії та створення української автономії у складі Австро-Угорщини. У травні 1915 р. лідери Західної України створили Загальну українську раду(ЗУР) на чолі з К. Левицьким, які хотіли створити Українську державу в межах її етнічних земель (у листопаді 1916 р. саморозпустилася)

У серпні — вересні 1914 р. російські війська Південно-Західного фронту здійснили успішний наступ, у результаті якого зайняли Східну Галичину, Північну Буковину й вийшли на Карпатські перевали (Галицька битва). 22 березня 1915 р. російські війська після багатомісячної облоги взяли фортецю Перемишль. У травні — червні 1915 р. австро-німецькі війська прорвали оборону російських військ в районі Горлиці й Тарново (Горлицька операція) та захопили Східну Галичину, Північну Буковину, Західну Волинь, Холмщину й Підляшшя. У травні — серпні 1916 р. російські війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова перейшли в контрнаступ (Брусиловський прорив) і відвоювали Східну Галичину, Північну Буковину й Західну Волинь. У червні 1917 р. наступ російських військ завершився повним провалом і втратою Галичини та Буковини, після чого лінія фронту стабілізувалася до укладення Брестського мирного договору (27 січня 1918 р.).

У 1914 р. після Галицької битви на захоплених Росією західноукраїнських землях було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським. Закривалися українські школи та бібліотеки, заборонялися українські періодичні видання, громадські організації, «Просвіти», переслідувалися громадські діячі (М. Грушевський) та греко-католицькі священики (митрополит А. Шептицький). Окупаційну політику російського уряду щодо населення західноукраїнських земель назвали «європейський скандалом». У 1915 р. після Горлицької операції на західноукраїнські землі повернулася австрійська адміністрація, яка почала переслідування «зрадників», що співробітничали з російською владою. У 1916 р. після Брусиловського прориву населення Галичини зазнало нових реквізицій і депортацій з боку російської адміністрації. З ініціативи ГУР у серпні — вересні 1914 р. у м. Стрий на Львівщині був сформований легіон Українських січових стрільців (УСС), до складу якого ввійшли представники молодіжних воєнізованих організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» (2,5 тис. осіб) на чолі з командуючим М. Галущинським. Січові стрільці взяли активну участь у Першій світовій війні, відзначившись у боях за Ужоцький перевал (вересень 1914 р.), гору Маківка (квітень — травень 1915 р.), гору Лисоня (вересень 1916 р.) у Карпатах. Потрапивши в оточення під Бережанами, полк УСС припинив існування. Українські січові стрільці стали першим військовим формуванням в Україні після втрати нею державності.