вівторок, 4 грудня 2018 р.

Тези лекції 23


Лекція № 23
Тема: «Соціально-економічне становище України в 60-70-ті рр. Політика «перебудови» М. Горбачова»
План лекції
1.                 Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні (середина 1960 початок 1980-х рр.). Кадрові зміни в політичному керівництві УРСР. Конституція УРСР 1978 р.
2.                 Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Тенденції розвитку соціальної сфери.
3.                 Культура і духовне життя. Русифікація. Опозиційний рух.
4.                 Початок «перебудови». Чорнобильська катастрофа.
5.                 Загострення соціально-економічної кризи. Фінансове становище та рівень життя населення.
6.                 Спроби політичних реформ. Перші альтернативні вибори до Верховної Ради.
7.                 Зростання соціальної та національної активності українського суспільства наприкінці 1980-х рр. Загальноукраїнський страйк шахтарів.

Період 1964—1985 рр. в історії СРСР і УРСР дістав назву «застій». Генеральними секретарями ЦК КПРС у період «застою» були Л. Брежнєв (1964—1982 рр.), Ю. Андропов (1982—1984 рр.), К. Черненко (1984—1985 рр.). Першими секретарями ЦК КПУ були П. Шелест (1963—1972 рр.), В. Щербицький (1972—1989 рр.). У керівництві УРСР існували дві лінії – націонал-комуністична (автономістська) представником якої був П. Шелест і проімперська (централістська), представником якої був В. Щербицький. П. Шелест відстоював економічні інтереси України, підтримував розвиток української мови й культури, сприяв збереженню українських історичних і культурних пам’яток, став ініціатором запровадження Шевченківської премії. В. Щербицький підпорядковував економічні інтереси України союзним потребам, сприяв русифікації, боровся з дисидентським рухом, намагався приховати Чорнобильську катастрофу, але сприяв технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР, розвитку культури та спорту. У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — нова Конституція УРСР (конституції «розвинутого соціалізму»). УРСР залишалася союзною республікою у складі СРСР. Формально вища законодавча влада в УРСР належала Верховній Раді, вища виконавча влада — Раді Міністрів, а фактично перебувала в руках Комуністичної партії, «керуючої сили» радянського суспільства, яка визначала внутрішню й зовнішню політику держави. За Конституцією УРСР мала право на самовизначення, аж до можливості виходу із СРСР, однак механізм реалізації такого права не був визначений.
 Основні прояви кризи «застою» в УРСР:
·                    Екстенсивний шлях розвитку економіки, повільне запровадження нових технологій, висока енергоємність і матеріалоємність продукції, невисока якість і дефіцит більшості товарів, продовольча криза.
·                   Недієздатність законодавчих органів влади, «старіння» керівництва, корупція у вищих ешелонах влади, репресії проти дисидентів, суперечлива зовнішня політика.
·                   Звуження сфери функціонування української мови, здійснення русифікації, посилення ідеологічного контролю над наукою, літературою і мистецтвом, звинувачення інтелігенції у «націоналізмі» й «антирадянщині».
·                   Розходження між ідеологічними догмами й реаліями життя, усвідомлення населенням неможливості побудови комунізму, поширення дисидентських настроїв у суспільстві, посилення ідеологічного тиску на суспільство.
·                   Поява подвійної моралі, незаконні привілеї адміністративно-бюрократичного апарату, процвітання корупції та тіньової економіки, зростання кількості господарчих злочинів, поширення пияцтва та алкоголізму.
З приходом до влади Л. Брежнєва була здійснена спроба економічних реформ, що дістали назву «косигінських» за прізвищем Голови Ради Мінстрів СРСР О. Косигіна. Програма реформ передбачала: зростання капіталовкладень у сільське господарство, планування заготівлі сільськогосподарської продукції на тривалу перспективу, підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, затвердження гарантованої оплати праці колгоспникам за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів, запровадження меліорації земель, механізації та хімізації сільського господарства; ліквідація раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління через союзні та союзно-республіканські міністерства, удосконалення системи планування, забезпечення сталості планових завдань, розширення господарської самостійності підприємств, скорочення кількості планових показників, запровадження госпрозрахунку, оцінювання господарської діяльності підприємств за обсягом реалізованої продукції, посилення стимулювання виробництва, створення фондів матеріального заохочення робітників і службовців.
Основні досягнення культури:
·                   Реформа освіти забезпечила перехід до загального обов’язкового навчання, поліпшення матеріального й методичного забезпечення шкіл, запровадження нових дисциплін. Збільшилася кількість профтехосвітніх і вищих навчальних закладів.
·                    Центром наукових досліджень залишалась АН УРСР, успішно працювали Інститут електрозварювання (Б Патон), Інститут проблем матеріалознавства (І. Францевич), діяльність яких спрямовувалася на потреби ВПК. Інститут історії завершив видання багатотомної «Історії Української РСР» і «Історії міст і сіл України» (П. Тронько). Також працювали М. Боголюбов (математична фізика), В. Глушков (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика).
·                   У літературі панував метод «соціалістичного реалізму», на позиціях якого залишалися М. Бажан, М. Стельмах, О. Корнійчук. Паралельно існувала «справжня» література, представниками якої були О. Гончар (роман «Собор»), Л. Костенко (поетична збірка «Над берегами вічної ріки», роман у віршах «Маруся Чурай»), І. Драч (поетична збірка «Корінь і крона»), В. Стус (поетична збірка «Дорога болю»).
·                   У музичному мистецтві зберігали національні традиції державний хор ім. Вірьовки, хорова капела «Думка», ансамбль танцю ім. П. Вірського, творчо працювали композитори П. Майборода, О. Білаш, В. Івасюк.
·                   Головними кіностудіями були Київська кіностудія ім. О. Довженка, Одеська кіностудія, студія «Укртелефільм». Засновниками українського поетичного кіномистецтва стали режисери Ю. Іллєнко («Криниця для спраглих»), І. Миколайчук («Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ»), С. Параджанов («Тіні забутих предків»), Л. Осика («Камінний хрест»).
·                   Найвидатнішими представниками образотворчого мистецтва були скульптор І. Гончар (пам’ятник Т. Шевченку в Яготині), художники Т. Яблонська, М. Дерегус, А. Горська, О. Заливаха. Головною темою їх творчості стала природа рідної землі й доля простої людини.
Основні течії опозиційного руху в Україні:
·                   Національно-визвольна (В. Мороз, Л. Лук’яненко) хотіли відновлення незалежності України, вільного розвитку української мови й культури.
·                   Правозахисна (П. Григоренко, В. Чорновіл, М. Руденко) – дотримання в СРСР прав і свобод людини, ознайомлення громадськості з Декларацією прав людини, сприяння виконанню Гельсінських угод.
·                   Релігійна (В. Романюк, Й. Тереля, Г. Вінс) – забезпечення свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій (УГКЦ, УАПЦ).
Методи боротьби дисидентів:
·                   Публікація та поширення матеріалів, що викривали і засуджували політику радянського режиму (випуск нелегальної літератури «самвидав», «тамвидав»)
·                   Листи-протести до керівних органів СРСР і УРСР з критикою арештів інтелігенції, масові заходи (щорічні заходи вшанування пам’яті Т. Шевченка та ін.)
·                   Акції солідарності з іншими народами, що постраждали від тоталітарних режимів (з народом Чехословаччини після введення у країну радянських військ 1968 р.).
·                   Створення правозахисних організацій (Українська Гельсінська група (1976 р.)).
Активізація дисидентського руху викликала репресії з боку радянського керівництва. У 1972 р. в Україні було заарештовано понад 100 правозахисників (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, І. Дзюба). У 1977 р. було заарештовано й засуджено на термін від 10 до 15 років керівників УГС (М. Руденка, О. Тихого), а до 1980 р. — більшість членів УГС. У таборах загинули В. Стус, Ю. Литвин, О. Тихий.
Період 1985—1991 рр. став останнім в історії СРСР і УРСР. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М. Горбачов, за ініціативою якого в СРСР почалася «перебудова». «Перебудова» — курс на системну модернізацію радянського суспільства, проголошений новим керівництвом КПРС на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС і підтверджений на ХХVІІ з’їзді КПРС (1986 р.). Перебудова передбачала докорінні зміни в економічному, політичному й культурному житті суспільства: прискорення соціально-економічного розвитку, демократизацію суспільства, розширення
гласності, підвищення рівня життя народу, проголошення «нового мислення» у міжнародних відносинах, припинення «холодної війни».
Початок перебудови в Україні збігся з аварією на ЧАЕС (26 квітня 1986 р.). Від аварії постраждали 3,5 млн. чол., 73 тис. стали інвалідами. Влада прагнула приховати сам факт аварії. Перебудовчі процеси в Україні гальмувалися партійним керівництвом на чолі з першими секретарями ЦК КПУ В. Щербицьким (1972—1989 рр.), В. Івашком (1989—1990 рр.), С. Гуренком (1990—1991 рр.), які на словах декларували відданість «перебудові», а фактично чинили спротив горбачовському курсу. Прагнення відмежуватися від перебудовчих процесів призвело до падіння авторитету Компартії України серед населення.
«Перебудова» почалася з економіки. Економічні реформи, які проводилися під гаслом «прискорення» соціально-економічного розвитку, передбачали перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання, підвищення продуктивності праці на основі запровадження досягнень НТР, удосконалення методів управління господарством. З метою впровадження курсу на «прискорення» партійно-державне керівництво СРСР і УРСР прийняло постанови «Про боротьбу з алкоголізмом та його негативними наслідками» (1985 р.), «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни» (1986 р.), «Про основні напрями розв’язання житлової проблеми» (1986 р.), «Про заходи щодопосилення боротьби з нетрудовими доходами» (1986 р.), закони СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» (1987 р.), «Про державне підприємство» (1987 р.), Закон УРСР «Про економічну самостійність» (1990 р.). Реформування економіки проявилося у реорганізації управління господарством на принципах госпрозрахунку, наданні підприємствам самостійності, самоуправління й самофінансування, запровадженні орендних і кооперативних форм господарювання, створенні асоціацій, малих підприємств і спільних підприємств з іноземними фірмами. Спроби економічних реформ виявилися невдалими. Реформування політичної системи проявилося в реабілітації та звільненні всіх політв’язнів (1988 – 1990 рр.), проведенні виборів народних депутатів СРСР на альтернативній основі (1989 р.), скасуванні статті 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС у державі й суспільстві (1990 р.), запровадженні посади президента (1990 р.). Спроби політичних реформ привели до підриву монополії КПРС на владу, формуванню багатопартійності, зростання політичної активності населення.
«Перебудова» сприяла активізації національно-визвольного руху, який проявився у боротьбі за звільнення політичних в’язнів, відновлення статусу української мови, відродження суверенітету України, у формуванні національних громадських організацій і політичних партій, проведенні мітингів, демонстрацій, акцій протесту. Виникли національно-демократичні та неформальні громадські організації, незалежні від офіційної влади: Український культурологічний клуб (1987 р.), правозахисна організація Українська Гельсінська спілка (1988 р.), Українська студентська спілка (1989 р.), історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (1989 р.), екологічна організація «Зелений світ» (1989 р.). Першою масовою опозиційною організацію став «Народний рух України за перебудову» (НРУ, 1989 р.) на чолі з І. Драчем, який об’єднав представників різних політичних сил, що ставили собі за мету створення незалежної української держави. Утворилися перші політичні партії: Українська християнсько-демократична партія (УХДП, 1989 р.), Українська республіканська партія (УРП, 1989 р.), Народна партія України (НПУ, 1989 р.), Українська національна партія (УНП, 1990 р.), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ, 1990 р.), Соціалістична партія України (СПУ, 1990 р.). Формуванню багатопартійної системи сприяли скасування статті 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС у суспільстві (1990 р.), розкол КПУ й створення Демократичної платформи, яка перетворилася на Партію демократичного відродження України (ПДВУ, 1990 р.). Вибори до Верховної Ради України 1990 р. продемонстрували ослаблення авторитету КПУ й посилення впливу опозиції, яка, об’єднавшись у Демократичний блок, одержала майже третину депутатських мандатів. Головою Верховної Ради УРСР був обраний Л. Кравчук. Відродилися такі форми боротьби як мітинги, демонстрації, акції протесту («мітингова демократія»). 1988 р. мітинг у Львові, перша екологічна демонстрація й мітинг у Києві. Від Івано-Франківська через Львів до Києва протягнувся «живий ланцюг» (1990 р.) з нагоди відзначення роковини Акта злуки УНР та ЗУНР, учасники якого вимагали незалежності України. У Києві відбулася акція голодування студентів (1990 р.), які вимагали відставки Голови Ради Міністрів УРСР і задоволення ряду політичних вимог, зокрема надання конституційної сили Декларації про державний суверенітет України. На шахтах Донецького і Львівсько-Волинського вугільних басейнів спалахнув масовий шахтарський страйк (1989 р.), учасники якого поряд з економічними вимогами висували й політичні.

Немає коментарів:

Дописати коментар

До уваги учнів

 Шановні учні продовжуємо навчатись у дистанційному форматі. Всі завдання із детальними інструкціями буде розміщено у гугл-класах відповідно...