Лекція
№ 9
Тема:
«Руїна. Правління гетьманів І. Брюховецького, П. Дорошенка,
Д. Многогрішного, І. Самойловича»
Кількість
годин – 1 година
Мета заняття – ознайомити студентів з гетьмануваням П. Тетері,
П. Дорошенка, Ю. Хмельницького, І. Брюховецького,
Д. Многогрішного, І. Самойловича.
План лекції
1.
Правобережна Україна. Гетьманування П. Тетері,
П. Дорошенка, Ю. Хмельницького. Чигиринські походи
турецько-татарського війська.
2.
Лівобережна Україна. Гетьманування
І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича.
3.
Запорозька Січ у складі Гетьманщини.
4.
Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної та
Слобідської України.
У 1663 р.
гетьманом Правобережної України було обрано Павла Тетерю (1663 – 1665 рр.), який намагався об’єднати
Україну під зверхністю польського короля. Він зазнав поразки, зрікся булави та
виїхав до Польщі. Наступним гетьманом Правобережжя було обрано Петра Дорошенка (1665 – 1676 рр.).
Він прагнув об’єднати Правобережжя з Лівобережжям за допомогою Османської
імперії. У 1668 р. після
вбивства лівобережного гетьмана І. Брюховецького Дорошенко був
проголошений гетьманом усієї України, але не на довго.
30 січня 1667 р. Московська держава та Польща підписали
Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким
козацька Україна поділялася на три частини:
• Лівобережна Україна з Києвом
(на два роки) залишалися під владою Московії;
• Правобережна Україна
закріплювалася за Польщею;
• Запоріжжя переходило під
спільне управління обох держав.
У 1669 р.
скликана П. Дорошенком старшинська рада в Корсуні визнала протекторат
Османської імперії над Правобережною Україною. У 1672 р. Туреччина почала війну з Польщею за українські землі й
за допомогою козаків здобула перемогу. Туреччина і Польща уклали Бучацький мирний договір.
Умови Бучацького договору
1672 р.:
·
Галичина, Волинь та Північна Київщина залишалися у складі
Польщі;
·
Поділля відходило до Туреччини;
·
Брацлавщина і Південна Київщина залишалися під владою П. Дорошенка
під протекторатом Туреччини.
Поява турків в Україні позбавила
П. Дорошенка народної підтримки. У 1676 р.
він відмовився від турецького протекторату, зрікся гетьманства й присягнув на
вірність московському цареві. Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над
Правобережною Україною, проголосила гетьманом Юрія Хмельницького (1676—1681 рр.), звільнивши його зі
стамбульської в’язниці. Суперництво Туреччини
й Московії за Правобережжя призвело до війни 1676—1681 рр., у ході якої
відбулися два Чигиринських походи турецько-татарської армії 1677 р. і 1678 р.
Київщина й Поділля фактично перетворилися на пустку. Ю. Хмельницький, який
правив майже безлюдним краєм, став непотрібний туркам і був страчений. Багаторічна
війна за українські землі Московської держави, Речі Посполитої, Османської
імперії та Кримського ханства призвела до підписання мирних договорів (Бахчисарайський договір та «Вічний мир»), які вирішували долю українських земель. Лівобережжя
з Києвом і Запоріжжя закріплювалися за Московією; північна частина Правобережжя (Північна Київщина, Галичина й
Волинь) — за Польщею; південна
частина Правобережжя (Південна Київщина, Брацлавщина й Поділля)
— за Туреччиною.
У 1663 р. на «Чорній раді» в Ніжині гетьманом Лівобережної України
був обраний Іван Брюховецький (1663—1668
рр.), який підписав новий договір з Московською державою. Московські статті 1665 р. істотно
обмежили автономію Лівобережної Гетьманщини й посилили її залежність від
Московської держави.
Умови Московських статей 1665
р.:
·
московські воєводи отримали право перебувати майже в усіх
великих українських містах і збирати податки;
·
вибори гетьмана дозволялися лише у присутності царського
представника;
·
гетьман позбавлявся права на ведення самостійної зовнішньої
політики.
У 1668
р. козаки вчинили бунт і вбили І. Брюховецького. У 1669 р. на Генеральній раді в Глухові
гетьманом Лівобережної України було обрано Дем’яна
Многогрішного (1669—1672 рр.), який уклав новий українсько-московський
договір.
Умови Глухівських статей 1669 р.:
• зменшувалася кількість воєвод
і обмежувалося їх право втручатися у місцеве управління;
• відновлювався козацький реєстр
у 30 тис. осіб;
• податки збиралися козацькою
старшиною.
У 1672 р. замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного
гетьманом Лівобережжя було обрано Івана
Самойловича (1672—1687 рр.), який підписав новий договір між
гетьманським і московським урядами. Конотопські
статті 1672 р., доповнивши
Глухівські статті, суттєво обмежили владу гетьмана й вплив рядового козацтва. У
1676 р. після відмови від булави П. Дорошенко І. Самойлович був проголошений
гетьманом обох боків Дніпра. «Вічний мир» 1686 р. ускладнив становище І.
Самойловича. Він був зобов’язаний на чолі козацького війська взяти участь у
Першому кримському поході 1687 р. разом із московською армією. Звинувачений
у невдачі, І. Самойлович був заарештований і засланий до Сибіру.
Після укладення Андрусівського перемир’я 1667
р. становище Чортомлицької Січі ускладнилося. Запоріжжя потрапило під спільне управління Московії та
Польщі й повинно було надавати воєнну допомогу обом державам. Запорожці під
проводом кошового отамана Івана Сірка брали участь у війнах проти Османської імперії та Кримського ханства. Саме з
І. Сірком пов’язують написання запорожцями листа турецькому султану Магомету IV у відповідь на пропозицію визнати його владу
й перейти до нього на службу. Після
підписання «Вічного миру» 1686 р. Запорожжя залишилося під владою Московської
держави, яка почала наступ на політичні та економічні права Запорозької Січі.
Московія заборонила зв’язки Запорожжя з Річчю Посполитою та Кримським ханством.
Адміністративно-територіальний устрій
Лівобережної Гетьманщини, що склався упродовж Національно-визвольної війни, залишився майже без
змін. Хоча Лівобережна Гетьманщина підпорядковувалася владі московського царя,
вона зберігала своєрідне козацько-старшинське самоврядування. Гетьманщина поділялась на 10 полків (полками керували
полковники) – полки поділялися на сотні (очолював сотник). Міста мали
магдебурзьке право, ними управляли виборні магістрати. Найвища посадова особа –
гетьман, який обирався Генеральною радою й складав присягу московському цареві.
При гетьманові була Генеральна старшина (писар, обозний, суддя, підскарбій,
осавул, хорунжий, бунчужний).
Адміністративний устрій Слобожанщини був
схожий на устрій Гетьманщини, але мав свої особливості. Її територія поділялася
на 5 полків (Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський).
Полками управляли виборні полковники, які підпорядковувалися бєлгородському
воєводі. Полки поділялися на сотні, але посади гетьмана й Генеральної старшини
не існувало.
Лекція № 10
Тема: «Гетьманування І. Мазепи та І. Скоропадського»
Кількість
годин – 1 година
Мета
заняття – ознайомити
студентів з гетьмануванням І. Мазепи та
І. Скоропадського.
План лекції
1.
Гетьманування
І. Мазепи.
2.
Гетьманування І. Скоропадського.
У
1687 р. гетьманом
Лівобережної України був обраний Іван
Мазепа (1687 – 1708 рр.), який підписав Коломацькі статті (1687 р.) за якими: гетьман не мав права без
дозволу царя позбавляти посад козацьку старшину, а старшина – переобирати
гетьмана, гетьманському уряду заборонялося вести дипломатичні відносини з
іншими державами, московські війська на чолі з воєводою вводилися до столиці
Гетьманщини – Батурина. Визначальною рисою
внутрішньої політики І. Мазепи було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Правобережжя,
Запорожжя та Слобожанщини в єдиній гетьманській державі зі збереженням козацького
устрою. На початку гетьманування І. Мазепа вважав, що може втілити свої задуми у союзі з Московською
державою, тому брав участь у зовнішньополітичній діяльності царя Петра І (1682—1725 рр.). У 1689 р. українські козаки на чолі
з І. Мазепою взяли участь у Другому кримському поході. Похід був
невдалий та став причиною повстання на
Правобережжі (1702 – 1704 рр.) під проводом Семена Палія. У 1704 р.
за наказом Петра І війська І. Мазепи придушили повстання і на певний
час Правобережжя опинилося під владою І. Мазепи. Із часом І. Мазепа
зрозумів згубність відносин України з Московією й почав таємні переговори зі
Швецією. Він вирішив скористатися Північною
війною (1700—1721 рр.) між Росією та Швецією за вихід до Балтійського
моря для відродження незалежності України. У 1708 р., коли шведські війська почали похід на Москву через українські
землі, І. Мазепа
уклав договір зі шведським королем Карлом XII:
• Гетьманщина мала стати незалежною державою й повернути всі
загарбані Московією землі;
• шведський король зобов’язувався захищати Гетьманщину й
надавати військову допомогу;
• І. Мазепа призначався довічним князем України, він і старшина
зберігали свої права й вольності;
• гетьман зобов’язувався передати шведам на час війни міста
Стародуб, Мглин, Полтаву, Гадяч і Батурин.
Петро І звинуватив І. Мазепу у зраді, наказав
переобрати гетьмана, зруйнували гетьманську резиденцію Батурин і Запорозьку
Січ. 27 січня 1709 р. відбулася Полтавська
битва, у якій шведсько-українське військо отримало поразку. І. Мазепа
утік з-під Полтави до Молдови, яка перебувала під владою Туреччини, він помер у
Бендерах. Після смерті І. Мазепи гетьманом в еміграції було обрано Пилипа Орлика (1710 – 1742 рр.),
який уклав угоду з козацькою старшиною під назвою «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького». Основні
положення Конституції:
·
Україна
проголошувалася незалежною від Польщі та Росії, Україна визнавалася
республікою, де гетьманські повноваження обмежувалися на користь старшині;
·
законодавча влада мала
належати Генеральній раді, виконавча влада
— Генеральній старшині,
судова влада — Генеральному суду;
·
державною релігією
оголошувалося православ’я.
Так, як Конституцію було прийнято в еміграції
чинності на території України вона не мала.
У 1708 р. після переходу
І. Мазепи на бік шведів гетьманом Лівобережної України з волі царя Петра І
був обраний Іван Скоропадський (1708—1722 рр.), який намагався в Решетилівських статтях
1709 р. відновити деякі права України. Однак Петро І видав укази, які,
навпаки, значно обмежили українську автономію:
• запровадив посаду царського
резидента — стольника А. Ізмайлова для контролю над гетьманом;
• наказав перенести гетьманську
резиденцію ближче до російських земель із Батурина до Глухова;
• створив першу Малоросійську
колегію (1722—1727 рр.)
у складі 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим, яка
управляла Україною разом із гетьманом.
Лекція № 11
Тема: «Остаточна ліквідація гетьманату та Запорізької Січі»
Кількість
годин – 1 година
Мета
заняття – ознайомити
студентів з гетьмануванням П. Полуботка,
Д. Апостола та К. Розумовського; ліквідацією
автономного устрою Гетьманщини, діяльністю Другої Малоросійської колегії,
ліквідацією Запорозької Січі, скасуванням козацького устрою на Слобожанщині.
План лекції
1.
Гетьман
П. Полуботок.
2.
Гетьман
Д. Апостол. Обмеження автономії Гетьманщини. «Правління Гетьманського
уряду» 1734 р.
3.
Гетьманування
К. Розумовського. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини.
4.
Діяльність
Другої Малоросійської колегії. Ліквідація Запорозької Січі. Скасування козацького
устрою на Слобожанщині.
У 1722 р. тимчасовим гетьманом було
обрано Павла Полуботка (1722 –
1724 рр.), який намагався відстояти права Гетьманщини й обмежити
повноваження Малоросійської колегії. Однак П. Полуботок був звинувачений
Петром І у державній зраді (таємний зв'язок із П. Орликом),
заарештований та ув’язнений у Петропавлівській фортеці, де і помер. Вся влада в
Україні залишилася у Малоросійської колегії.
У 1727 р. імператор
Петро ІІ (1727—1730 рр.) вирішив
відновити гетьманство, розраховуючи на військову допомогу козаків у війні з
Туреччиною. Гетьманом був обраний Данило Апостол (1727—1734 рр.). Він отримав від
царського уряду «Рішительні пункти», які значно обмежили
автономію України. Д. Апостолу вдалося провести
реформи у сферах судочинства, фінансів, торгівлі й таким чином тимчасово пригальмувати
наступ царизму на автономію України.
У 1734 р. після
смерті Д. Апостола імператриця Анна
Іоанівна (1730—1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана й передала всю
владу в Україні Правлінню гетьманського уряду (1734—1750 рр.) на чолі з князем О. Шаховським.
У 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна (1741—1761 рр.) розпустила Правління
гетьманського уряду й відновила гетьманство, висунувши кандидатом на посаду
гетьмана Кирила Розумовського (1750—1764 рр.).
Основні заходи К. Розумовського щодо відновлення автономії
України:
·
Під владу
гетьмана було передано Запорозьку Січ і Київ;
·
почалася відбудова
столиці Гетьманщини Батурина та гетьманської резиденції Глухова;
·
розпочалося
проведення судової, військової і фінансової реформ;
·
розширилися
права козацької старшини, якій надавалося право керувати Гетьманщиною за
відсутності гетьмана;
·
обмежувалася
сваволя російських чиновників, які перебували в Україні.
Однак самостійні дії гетьмана
суперечили планам російського уряду. У 1764 р. імператриця Катерина
ІІ (1762—1796 рр.) змусила К. Розумовського скласти гетьманські
повноваження. Для управління Лівобережною Україною та Запоріжжям було створено Другу
Малоросійську колегію (1764—1786
рр.) на чолі з генерал-губернатором П. Румянцевим.
1765 р. полково-сотенний устрій Слобожанщини було скасовано й утворено
Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові, а козацькі полки
перетворено на гусарські полки російської армії. 1781 р. було скасовано полково-сотенний устрій Лівобережжя й
утворено Малоросійське генерал-губернаторство у складі Київської, Чернігівської
та Новгород-Сіверської губерній, козацькі полки перетворено на регулярні полки
російської армії. 1783 р. у
Лівобережній та Слобідській Україні було запроваджено кріпацтво. «Грамота про вільність дворянства» надавала українській
шляхті права й привілеї російського дворянства. Згідно з імператорським наказом
Друга малоросійська колегія ліквідувала Генеральну військову канцелярію,
Генеральний військовий суд, здійснила перепис населення, описала земельну
власність, виявила ступінь заможності кожного господаря.
У першій половині ХVІІІ ст. територія Південної
України залишалася під владою Османської імперії та її васала Кримського
ханства. Після зруйнування російськими військами Чортомлицької Січі (1709 р.) запорожці переселилися на
територію Кримського ханства і з дозволу хана заснували Кам’янську (1709 р.), а згодом Олешківську Січ (1711 р.). У 1734 р. російський уряд дозволив січовикам
повернутися на Запорожжя, де вони заклали Нову Січ на берегах р. Підпільної. Територія Підпільненської
Січі поділялася на паланки (Кодацька, Самарська,
Кальміуська та ін.), кожна з яких мала власний адміністративний апарат
(полковник, писар, суддя, осавул, отамани слобід), що обирався паланковою
радою. Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках —
великих господарствах, де займалися рільництвом, садівництвом, городництвом,
скотарством, мисливством, рибальством, ремеслами, торгівлею (з Туреччиною,
Кримським ханством, Річчю Посполитою, Російською імперією).
У
1768 – 1774 рр. російсько-турецька війна, внаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря.
За Кючук-Кайнарджійським мирним
договором до Росії відійшли територія між Дніпром і Південним Бугом, Азов і
частина Керченського півострова. У 1775 р.
російські війська під командуванням генерала П. Текеля за наказом
імператриці Катерини ІІ зруйнували Запорозьку Січ, вивезли клейноди й архів,
відправили на заслання на Соловки останнього кошового отамана Петра
Калнишевського. З ліквідацією Запорозької Січі завершилася козацька
доба в історії України. Частина запорозьких козаків переселилася на територію
Османської імперії й заснувала у гирлі р. Дунаю Задунайську Січ У
1783 р. Катерина ІІ підписала указ про включення Криму до складу
Російської імперії, що призвело до російсько-турецької
війни 1787—1791 рр. За Яським мирним договором до Росії
відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, а Туреччина остаточно
визнала приєднання Криму до Росії.
Немає коментарів:
Дописати коментар